Жінка всміхнулася сумною усмішкою людей, яких життя назавжди змінило, які знають, що ніколи не буде так, як було, і все, що їх чекає віднині і до смерті, — спокійна байдужість. Запитання, з якими зʼявилися Тіна і Тарас, не могли її образити, вони просто були зайвими. Її зять скакав у гречку?.. Навіть якщо так...
— Ви знаєте, я розлучена. Чоловік мені зраджував, і ми розійшлись. Я добре навчилася розпізнавати такі знаки...
Жінка ще раз заперечно похитала головою.
— Ні, я їх не помітила.
— Що буде, якщо ми не ідентифікуємо першу жертву? — запитала Тіна.
Тарас глянув на колег — Брайц закотив очі, а Остерць стенув плечима.
— Ти мене питаєш, чи я думаю, тобто припускаю, що Вербич убив також дівчину з озера, так?
— Так, бо доказів цього у нас нема. У мейлах, які він писав Хлебу, тобто в листах з погрозами, Вербич жодного разу не згадує про коханку. Хіба не було б найнормальнішою річчю, якби він хоча б пригрозив, що розповість усе дружині? Для сімейного чоловіка, такого, як Хлеб, це була б справжня катастрофа. Я перевірила всю пошту. Ніде приватної переписки з жодною жінкою.
— Може, ті листи, де Вербич згадує про коханку, Хлеб просто стер? Ти можеш глянути, чи в проміжку між надісланими листами нема якоїсь діри?
Тіна подивилась і нічого не виявила.
— За тридцять днів тридцять листів. Педантично, щодня по листу.
Так, у них не було жодних доказів. Жодних. Усе, що в них було, — заява працівника рецепції про те, що їхня друга жертва розмовляла з якоюсь жінкою. І все. Хлеб, який би міг розповісти, з якою жінкою він розмовляв, — мертвий. Вербич також.
Брайц, ніби не чуючи Тіниного запитання, обернувся до Тараса.
— Чи з огляду на нові обставини ми скасовуємо завтрашню ексгумацію в Єсеницях?
— У Бледській Добраві, — поправив Остерць.
— Так, так, у Бледській, не має значення. Тепер нам, мабуть, не треба цим займатися?
Тарас заперечно похитав головою.
— Ні. Раз розслідування завело нас так далеко, зробімо все як слід. Якщо ми зараз скасуємо ексгумацію, ми більше ніколи не отримаємо на неї дозволу. Що ж до того, що тебе, Тіно, мучить... Я не знаю, що з чим повʼязано, а що ні. Я сподіваюся, що, можливо, тепер, коли ми знаємо, куди спрямувати наші зусилля, не буде складно довести, що Вербич стоїть і за першим убивством.
Як казав Пенца: «Коли ти знаєш, що шукати, ти це знайдеш».
— Може, лише в Бохині Вербич побачив, що в Хлеба є й інші розваги, і вирішив, що недостатньо розповісти все дружині. В будь-якому разі ми подамо запит у Телеком на отримання виписок з базових станцій і перевіримо його дзвінки за останні три місяці. Якщо він був у грудні в Бохині — він той, кого ми розшукували.
— А якщо ні?
— Якщо ні, тоді люди, які ухвалюють рішення, нам скажуть, що до чого.
А це, найімовірніше, означає, що справа обезголовленої дівчини пролежить у них доти, доки її не передадуть в архів, де вона, якщо не трапиться нічого особливого, залишиться назавжди. Одне слово, вважатиметься закритою.
— Я на вихідні їду на лижі, що б там не трапилося; і я їду не куди-небудь, а в... — Тарас зробив коротку театральну паузу, — в Бад-Кляйн... Кляйн...
— Бад-Кляйнкірхгайм, — допоміг йому Остерць.
Де він удень кататиметься білими просторами австрійської Каринтії, а ввечері сидітиме біля каміна або мокнутиме в джакузі, дивитиметься, як рівняють спуски, і сьорбатиме фруктовий чай.
Розділ 30
Клара Гафнер, директорка похоронного бюро в Єсеницях, сиділа у своєму кабінеті неподалік кладовища у Бледській Добраві, втупившись у папери на столі. Вона розгадувала ребус, який більше дратував, аніж приносив задоволення. За її спиною на узвозі, що тягнувся від каплички вгору, а також на рівнині вгорі спочивало п’ять тисяч осіб. Цвинтар простягнувся на колишні луги і розширювався у західний бік насамперед через могили мусульманських робітників, які колись приїхали в Єсениці на роботу. Мусульмани, як і православні, не спалювали своїх покійників, і їхні могили призначалися лише для однієї особи.
«Хай би вже сказали, що їм треба», — недавно поскаржилася вона своїм колегам, і та думка не давала їй спокою й тепер, коли вона сиділа на самоті. Директорака бавилася, за її власним висловом, у пінг-понг між територіальною громадою і будинком для старих імені Франца Бергеля в Єсеницях, про чиїх померлих їхнє бюро зобов’язане подбати. «Зобов’язане — так, це гарне і передовсім правильне слово».
Вони мали забирати покійників з будинку для старих й опікуватися тілами, себто ховати. Поховати було найлегшою частиною завдання, та перед тим слід було впорядкувати документи покійника і знайти того, хто оплатить похорон. Вони мусили тримати труп у камері два місяці до того, як поховати або частіше кремувати і помістити прах в урну, і, якщо за цей час не з’являлась якась інша можливість, витрати покривала територіальна громада.