«Ми не можемо тримати людину два місяці в льоді, — казала вона на нараді. — І це не пафос».
Представники територіальної громади кивали головами, та нічого не мінялося.
А тепер сюди занадилися ще й експерти. Вона побачила через вікно авто зі знаками Національної лабораторії судової екпертизи, яке припаркувалося на порожній стоянці.
Два дні тому Тарас зателефонував Ґолобові.
— Якщо нам знадобиться ексгумувати тіло немовляти, чи можна буде провести ДНК-експертизу? — запитав інспектор.
— Це залежить багато від чого... — відповів Ґолоб, а Тарас розповів про деталі.
— Ц-ц-ц... — почулось у слухавці.
— Що це означає?
— Це означає, що таке малоймовірно. Знаєш, кістки немовляти дуже мʼякі, у них дуже мало кальцію, і через тридцять років у нормальних умовах вони розкладаються так само, як і м’які тканини. Щоб вони збереглися, потрібні особливі обставини.
— Які особливі обставини?
— Наприклад, щоб тіло залила вода — дуже болотиста місцевість, тріснута труба на кладовищі чи щось схоже. За таких обставин щось може зберегтися.
— Тобто можливість існує?
— Так, невеличка можливість.
Тарас поклав слухавку і зателефонував Долесові.
— Мені потрібні ордери на ексгумацію.
— Ордер?
— Ордери. Два...
Брайц поклав на стіл два ордери, глянув на них, а тоді підсунув один із них ближче до директорки поховального бюро.
— Організуйте нам це.
Директорка взяла папір зі столу, прочитала, що на ньому було написано. Підвела очі й усміхнулась до Брайца.
— Ось такий це має вигляд?
Вона йому відразу сподобалася.
— Я тут працюю лише два роки, і за цей час у нас іще не було ексгумації. Якби вона не була вказана у списку послуг, я б і не знала, що таке існує. Мій чоловік поведений на детективних серіалах — на «CSI» і на «Числах», а найбільше на «Кістках». А я йому кажу — дай уже мені спокій з тими кістками, мені їх вистачає на роботі.
Вона ще раз подивилась на папір і тоді обернулася до трійці, глянула на одного, другого, третього чоловіка.
— Це шеф, — пояснив Брайц, вказавши на Ґолоба.
— Ага, — відповіла вона і звернулася до головного експерта: — Це буде складно.
— Чому?
— Бо... — почала вона. — Підійдіть-но сюди...
Поки вона клацала на клавіатурі комп’ютера, Ґолоб стояв за її спиною. За півхвилини вона знайшла те, що шукала.
— Я так і думала. Гляньте... — показала директорка пальцем на екран. — Дитину, про яку ви говорите, справді тут поховали. Імені нема, бо бідолашне дитя його й не мало, а дату вказано.
— І в чому проблема?
— Проблема в тому, що не вказано місце захоронення.
Вона глянула через плече на Ґолоба.
— Я ще попрошу перевірити в картотеці. Може, там записано, хоча я сумніваюся.
Через двадцять хвилин біля двох могил уже був маленький екскаватор з ковшем, яким кермував гробар. Поруч стояли Ґолоб, Брайц, Остерць і директорка бюро.
— Якщо дитина десь і є, то тут, — сказала жінка, вказавши на дві могили біля північного краю цвинтаря.
— Це могили від громади, в яких ховають бездомних та інших людей без родичів і тих, хто не може заплатити. Тобто колись ховали, поки не почали кремувати. Проте я не знаю, скільки там тіл.
Ґолоб стенув плечима і кивнув чоловікові в екскаваторі.
— Я припускаю, що ми якийсь час не будемо тобі потрібні? — запитав Брайц.
Ґолоб похитав головою.
— Ну, — втішено прогув Брайц і повернувся до директорки, — тоді розкажіть нам, де тут можна випити кави і чогось до кави.
— Там у селі є кнайпа, — відповіла жінка, — але вам не треба йти туди. Я можу вам приготувати каву, і до кави знайдеться.
Брайц іще радісніше покивав головою і гордо подивився на Остерця.
Через десять хвилин перед ними стояли два горнятка кави — цього разу Остерць погодився на каву, — а перед Брайцом іще й чарочка.
— Я не пʼю, — сказала директорка, — але знаю, що на цвинтарі без цього не обійтися.
Ґолоб розклав складаний рибальський стілець на три ніжки, який завжди возив із собою, вмостився на ньому і дав знак чоловікові на маленькому екскаваторі починати. Гробар увімкнув двигун, і великий металевий ківш зарився зубцями в землю.