— Скількох людей поховано в цих двох могилах? — запитав судовий експерт робітника, який стояв поруч, спершись на лопату і чекаючи, поки екскаватор зробить свою роботу.
— Не знаю. Може, з двадцять. Але свіжаків там нема. Останнього поховали, коли мене тута ше не було.
— Ховали у звичайних деревʼяних трунах?
— В наші, тутешні.
— Труни, напевно, вже струхлявіли?
— Не переживай, та тирса, з якої в нас робляться труни, вже давно розсипалася.
Ґолоб повернувся до машини, яка нагортала землю за метр від нього. В могилі поки ще не було видно кісток. Звичайно, він не чекав, що в нього будуть цілі скелети, але це йому й не було потрібно. Достатньо буде й невеличкої дитячої кісточки. Він усміхнувся. Це було набагато краще, аніж лекції в університеті.
До кабінету ввійшов поліцейський у формі, окинув оком людей за столом і пляшку на ньому.
— Я шукаю двох криміналістів із Любляни, — сказав він.
— Це ми, — озвався Брайц, тримаючи склянку. — Як справи?
— Мене послав командир. Ви, здається, тут у справі жінки, яку витягнули з озера.
— З річки, яка витікає з озера, — уточнив Остерць.
— Так, з річки. Тут якраз повідомили, що в озері знайшли ще одного.
— Якого одного? — витріщився Брайц.
— Іще одне тіло.
Остерць і Брайц перезирнулися. Тоді Брайц поволі підняв чарку, наче цокаючись із невидимим іменинником, поволі випив, поставив її на стіл і став шукати телефон у кишені куртки.
— От чорт, Тарас зрадіє. Накрився його Бад-Кляйнкірхгайм.
Правильно, гладенько, без пауз між «кляйн» і «кірхгайм».
Розділ 31
Ніч стояла темна, туманна — саме така, якої він потребував. Він устав о четвертій, переступив поріг будинку, і йому навіть не треба було підводити голову вгору, аби пересвідчитися, що на небі ані зірки. Мряка, яка висіла в повітрі, вже за мить зволожила його густу бороду.
Чоловік повернувся у будинок, взяв свій старий наплічник зі світло-сірої тканини, яка колись була зеленою, рибальську вудку, сітку-сачок, підійшов до прибудови, яку використовував як гараж, сів у «ладу ниву» без номерів, яких і не було потрібно, аби їздити по селу чи переїхатися до Воґара, і постарався якомога безшумніше і непомітніше добратися до озера. Не настільки тихо, щоб не розбудити кількох собак, але вони гавкають навіть тоді, коли вітер трохи сильніше загуде між голими гілляками. Він міг піти й пішки, але для того, щó він збирався робити, коли все піде за планом, йому була потрібна машина. Бо якщо все вдасться, то він у ранковій темряві повернеться назад, а в багажнику лежатиме один із тих велетенських сомів, які, на його переконання, водяться на дні Фужинської затоки. Найбільший із тих, яких коли-небудь виловили звідси і аж до Радовлиці.
«То що, кажете, соми не водяться в Бохинському озері? — бурмотів чоловік собі у бороду, коли повертав на шлях, який вів до берега. — А оце що, га?»
Він махнув рукою, буцімто відгортає рядно, під яким лежить рибина, в порівнянні з якою покійний гігантський сом Макс, якого з озера Блед витягнув якийсь австрієць, мав вигляд нещасного недоноска. «То якщо їх нема, що це за мордочка? А вусики? Отож-бо!»
Вони не водяться, бо ніхто навіть не пробував потурбувати їх у найглибшому місці озера, у Фужинській затоці, бо там ніхто не рибалив так, як от нині збирається він. Гачком, який він збирається опустити на дно озера, ще ніхто не рибалив, навіть він сам. Тим більше в час заборони рибальства, коли тварини стають необережними.
Він був не лише рибалкою, як і всі, кого він знав — сусіди і приятелі, він був іще й мисливцем, з вісімнадцяти років. А в двадцять уже мав свою рушницю, він її має й досі, комбінована чеська збройовка, до якої він пізніше доладнав бінокль Swarowski. Вона заводила трохи наліво, ну, що поробиш, він купив користовану і спершу пробував її направити, але, що б він не робив, як би не крутив ту чи іншу деталь, вона, зараза така, й далі забирала вліво. Згодом він призвичаївся, притерся і вже не мав із тим клопотів. Він був мисливцем і тому не боявся вночі сам ходити лугами. Та сьогодні, відв’язавши у цьому тумані човна і сівши у нього, занурюючи весла у воду, непокоївся. Вода була чорнюща, мов чорнило, і йому здалося, ніби удари весел відлунють на кілометри довкола. Може, його мучило те, що він збирається браконьєрити, подумав він і заглушив сумніви, ковтнувши з фляги. «Чорт, треба ж людині мати якусь радість у цьому житті», — його пронизало від думки про те, що він шепоче, хоча в цьому не було жодної потреби. Найближча жива душа лежала в ліжку за півкілометра звідти.
За сто метрів від берега він підняв весла.