«Це має бути тут», — мовив він собі в бороду і зазирнув через край човна. Можливо, тому, що знав, що опинився над найглибшою ділянкою озера, вода здалася на відтінок темнішою. Скільки дзвіниць церкви св. Івана Хрестителя тут би помістилося? Яка ж вона заввишки? Цікаво, він стільки років живе поруч, як і всі, він знає, що ця давня церква славиться особливими фресками, на яких намальовано два білі чорти, зубаті ангели і загадковий чоловік із молотом, але не знає, скільки метрів має дзвіниця. П’ятнадцять? Якщо так, то, щоб досягнути дна під човном, знадобилось би не менше трьох.
Чоловік розв’язав наплічник, витягнув пластифікований папір, розгорнув його, розклав на дошці поруч наживку — три курячі серця й одну печінку. Потім розмотав вудилище і на корморанівський гачок (євро за штуку!) насадив курячу приманку, тоді дуже легенько заніс вудку над водою, промовляючи молитву, що її сам склав для рибальських потреб: «Ангеле, хоронителю мій, ти все біля мене стій, будь ми нині до помочи, пішли рибу цеї ночи! Дуже щиро тя прошу, дай ми рибку, хоч малу».
Або не малу, подумав він, закидаючи наживку у воду. «Амінь!»
Гачок із наживкою нечутно зник у темряві. З котушки повільно, але рівномірно розмотувалася світла нейлонова волосінь, завтовшки шість десятих міліметра, яка закінчувалася ще товстішим плетеним шнуром. Він знав, що міцність такого товстого шнура не дуже-то й важлива, що волосінь порветься швидше, ніж шнур, але взяв шнур не з огляду на міцність, а через сомові зуби.
«Ну ж бо, сомику... — шепотів він, поки наживка опускалася на дно, — побачимо, наскільки міцні твої зубки».
Через хвилину волосінь завмерла, шпулька перестала крутитися. Він затягнув фіксатор, поклав вудку у човен і витягнув із наплічника канапку — свій сніданок.
Тоді добув з кишені цигарки, висунув одну з пачки і запалив. Глибоко вдихнув дим. Повинна ж людина мати якусь втіху. Чоловік став чекати.
Наскільки Тарас любив біг на лижах, настільки не любив гірського лижництва. Він не мав нічого проти катання як такого, ковзання по засніжених крутих трасах, хоча й не добре володів техніками спуску. Він опанував основи лижного бігу, а той, хто навчився балансувати на двох сірниках, зуміє втриматися на поворотах і на широких лижвах, хоча матиме такий собі вигляд. Його дратувало все інше — черги перед підйомниками в Кранській Горі, куди він возив Аню і Мойцу, люди, які стояли в тих чергах. Коли дівчата подорослішали настільки, що про них на трасах могла подбати Аленка, яка, зрештою, мала сертифікат лижного інструктора, він став залишати доньок з дружиною, і ті три години, поки їм хотілося кататись на спусках, бігав на лижах по трасах у долині.
І не тільки тому, що вони в такий спосіб економили на одному квитку, а й тому, що йому не треба було витягувати з кишені поліцейське посвідчення, як тоді, коли перед ними спробували без черги пройти нахабні підлітки, які на зауваження лише розсміялися.
— Забирайся назад, бо зараз поїдемо у відділок, — сказав він одному з таких і помахав перед ними значком кримінальної поліції.
— Тарасе... — сказала Аленка, стиснувши зуби, коли вони їхали на підйомнику на вершину Вітранца. — Ти мусиш так поводитися? Ти мусив...
Так, мусив, і йому навіть полегшало.
— Це через те, що ти ще ніколи не бував на справжньому гірськолижному курорті, — постійно повторювала йому Аленка, і, коли в її життя повернувся батько, вона постійно обіцяла чоловікові закордонний курорт, а він, щоб зробити приємне дружині, вдавав, ніби його це страшенно цікавить, а тоді робив усе можливе, аби вони нікуди не поїхали. А тепер, коли він стояв перед автом і пакував лижі, йому здавалося, що він вичерпав усі можливості. Може, буде не так і зле, переконував він себе; шість і три чверті мільярдів людей на цій планеті не мають змоги дозволити собі поїхати на лижі... Якби ж вони їхали самі, а не з Балажичами. Що він там робитиме з двома товстунами, які щовечора втомлюватимуть його чмаканням і розмовами про їжу та вино? І він муситиме у шістсот шістдесяте пояснювати, чому він не пʼє. «А може, все ж таки одну чарочку?»
Тарас перевірив спорядження: окрім альпійських лиж, була ще пара бігових, лижні черевики, і вже коли він збирався закрити багажник, у дверях з’явилася Аленка з телефоном у руці.
— Дзвонить Брайц? — питав її погляд.
— Що там у тебе? — запитав Брайц, який припускав, що телефони, якими б вони не були і які б додатки вони не використовували, але запаху на віддалі ще не вміли передавати.
— Кажи.
Через дві години рибалка нервово поглядав на годинник на руці, на який мусив світити ліхтариком. Стрілки і циферблат були флуоресцентними і світились би, коли б на них падало хоч трохи світла, яке туман не пропускав. Він присвітив запальничкою і мимоволі забурмотів. «Іще десять хвилин», — сказав собі, з надією і розчаруванням водночас. Іще десять хвилин, а тоді він мусить забиратися звідси, відвезти човен на берег, поставити машину в гараж і піти по справах, ніби нічної виправи й не було. «Чорт, сьогодні буду заморений, — подумав він, — і, певно, ні за що». Все одно на фермі взимку нічого робити. І відразу себе поправив, ніби його запекла совість. Завжди є що робити. «Робота знайдеться, просто треба робити», — повторив він уголос.