Відколи він закинув у воду вудку, поплавок не ворухнувся. Озеро здавалося мертвим.
Нічого. Десять хвилин минуло — як кожен рибалка, він хотів зачекати ще десять і подивився на небо, яке з чорного ставало сірим. Зітхнув, узявся за вудку і двічі рвучко смикнув, а тоді відпустив. Звичайно, він знав, що це не рекомендовано, бо гачок міг зачепитися за гілку, стовбур або щось інше, що там лежало, але тепер було байдуже. Він сплюнув у воду і став накручувати волосінь. Вона лише двічі чи тричі обвилася довкола шпульки, а тоді рвонулась так сильно, що човен аж шарпнувся. «Ну от, тепер іще й ця застрягла, — сказав чоловік, коли волосінь несподівано натягнулась. — А що, коли це...»
Його охопило гарячкове очікування. Якщо волосінь лишиться непорушною, то, значить, гачок зачепився за гілку якогось стовбура, який лежить там уже століття. А якщо це... Він потягнув сильніше, та все ж обережно, щоб волосінь не порвалася. Вона ще сильніше натягнулась, і він уже хотів попустити, вилаятись і відкласти справу, обдумати все, спробувати ще раз і, якщо нічого не зміниться, добути ніж, відрізати її й забратися додому, але те, за що зачепився гачок, ворухнулося, волосінь попустилася на кілька сантиметрів, які він швидко намотав на котушку. Він знову потягнув, знову волосінь послабилася, він знову швидко намотав і з розчаруванням зрозумів, що те, що було на шнурку, — не риба. Риба впиралась би, а те, що висіло на гачку, було важким і намертво прибитим до дна озера — три дзвіниці під поверхнею води, а тепер поволі піднімалося до нього. Бог знає, що це. Люди викидають у воду все що завгодно.
Чоловік перехилився через край човна. «Вже час тобі показатися», — сказав він і про всяк випадок поклав поруч на дошку ще сіті. Може, це все ж таки старий задиханий сом, якому він скоротить муки. На тарілку не піде, буде трофей. А тоді водою пішли хвилі, піднялися три пухирі, тріснули і сягнули його носа. «Фе! — хотілося йому крикнути, коли він вдихнув сморід гнилизни. — Якась дохлятина...»
Він іще більше нахилився над водою, взявся за волосінь і востаннє смикнув її на себе — він уже добрався до шнура зі свинцевими доважками. За тридцять сантиметрів під ним висіло щось важке. Він підтягнув шнур до себе і закричав з жаху.
З води на нього дивився диявол, покритий зеленими водоростями, під якими проглядалася біла, як вапно, шкіра; він дивився одним широко розплющеним оком, а в другому, порожньому, стримів гачок, великий одинарний гачок для сома, гачок, на якому й дотепер було насаджено курячі серця й печінку, і здавалося, ніби вони вилізли з голови того монстра.
Рибалка відхилився назад, гепнув на дно човна, човен хитнувся, вудка впала у воду, і коли він за кілька хвилин, які пролежав на мокрому дні, наважився виглянути за край, ніде не було ні голови, ні того, що було під нею, ні його вудки. Він наче навіжений завеслував до берега, вискочив з човна, не витягуючи його з води, і, минувши автомобіль, промчав усю дорогу додому.
Розділ 32
Через чотири години Ґолоб мусив визнати поразку. На великому зеленому військовому полотні, перед яким він сидів навпочіпки, було поскладано численні кістки, і як він їх не обертав і не вивчав, серед них не було жодної, яка могла б належати дитині, немовляті. А земля, звідки їх було викопано, не давала сподівань на те, що вони збереглися. Суха, піщана, добре аерована. Він підвівся і кивнув Брайцові, котрий вперше за весь той час з’явився на цвинтарі, — до нього кілька разів навідувався Остерць.
— Як нема, то нема, — сказав Брайц. — Чого нема, того нема.
Він видобув з кишені мобільник і набрав номер.
— Мішн комплітид, на жаль, безуспішно. Дати тобі Ґолоба? — і простягнув телефон експертові.
— Нічого не вийде, Тарасе. Коли щось у тих могилах і було, то вже нема. Нічого не залишилося.
— Запитай, чи нам їхати в Средню Вас, чи вона відміняється? Або я сам...
Брайц мало не вихопив мобільник з рук Ґолоба і повторив запитання.