Выбрать главу

— Так, але...

Брайц закотив очі і попрощався.

— Тарас усе-таки хоче, щоб ми подивилися могилу в Средній Васі. Цілий день намарно...

Брайц лайнувся і рушив до авта. Ґолоб збентежено дивився йому вслід, а потім глянув на робітників біля могили.

— І що тепер? — запитав екскаваторник. — Закопуємо назад?

— Так, мабуть...

Один із копачів узяв плахту з кістками, склав докупи чотири кути і витрусив вміст у розриту яму. Екскаваторник увімкнув двигун і металевим ковшем зачерпнув землю. Ґолоб із незрозумілими відчуттями рушив услід за Брайцом і Остерцем до автівки.

— Якщо мусиш, то мусиш, — сказала вона, сівши на заднє сидіння «ауді Q5».

— Мушу, — відповів Тарас, — і мені здається, що не дуже порядно... — він не встиг договорити, як Аленка захряснула дверцята.

Тарас махав услід машині Балажичів, поки та не зникла з вулиці. Дружина, правда, не махала йому у відповідь, і Тарас подумав, що вони вперше від народження дітей проведуть нарізно більше, ніж два-три дні. Він дістав з авта всі свої речі, залишив лише те, що потрібно для бігу на лижах, тоді витягнув з кишені телефон і наклацав номер.

— Що тобі треба, Тарасе, сьогодні п’ятниця, — почулось у динаміку.

— В Бохині виплив іще один труп, тож я подумав, може, тобі буде цікаво.

— Ти ж знаєш, що я вже не виїжджаю на місце події, — сказав Цвілак.

— А якщо зробиш це востаннє, перед тим як вийдеш на пенсію?

У відповідь тиша.

— Я їду туди у товаристві однієї панянки, і нам потрібна нянька, яка буде наглядати за юною леді, якщо та не встоїть перед моїми чарами.

Ще кілька секунд він мусив почекати, поки отримав відповідь.

— Дай мені півгодинки на збори. А про що йдеться?

Тарас розповів усе, що знав, і, попрощавшись із Цвілаком і знайшовши у телефоні номер Тіни, раптом подумав про те, що заповідається на цілу вечірку. Ідіотська думка.

Стара Фужина не мала свого цвинтаря. Це село входить до парафії в Средній Васі, над якою стрімко здіймається церква святого Мартина, довкола церкви розкинулося кладовище. Завдяки своєму розташуванню церква видається більшою, аніж є насправді. Вже з першого погляду стає зрозуміло, що тутешній цвинтар відрізняється від цвинтаря в Єсеницях. Гарно впорядковані католицькі могили з кам’яними надгробками чи деревʼяними хрестами, засаджені квітами. Біля огорожі вниз на село дивиться камʼяний обеліск, поставлений у памʼять воїнів великої армії, на обеліску викарбувані імена і дати народження полеглих у Першій світовій війні.

— Похорон, чи що, — зауважив Остерць, коли вони стрімким узвозом поміж будинками наближалися до церкви. Вгору по дорозі піднімалося стільки людей, що поліцейське авто рухалося дуже поволі.

— Щось вони геть неприязні, — сказав Брайц.

Поліцейські зупинилися перед маленькою стоянкою на терасі праворуч від вʼїзду. Перед вʼїздом стояв екскаватор, схожий на той, що був у Єсеницях.

Далі він проїхати не міг, бо проїзд загороджував наспіх поставлений деревʼяний шлагбаум.

Ґолоб опустив вікно і звернувся до чоловіків, які стояли біля шлагбаума.

— Ви не могли б це забрати, будь ласка?

Чоловіки нічого не відповіли, але їхні погляди заблищали гнівом.

— Ми з поліції... — знову спробував Ґолоб з таким самим ефектом.

Брайц відчинив дверцята і вийшов.

— Що таке? — закричав він. — Ви що, глухі? Ми приїхали офіційно, і хто нам завадить, тому кришка.

Чоловіки довкола напоперек поставленого шлагбаума переглянулися. Один із них ступив до Брайца. Йому було приблизно сорок років, він був одягнений у зелену мисливську куртку і мав на голові відповідний капелюх.

— Ви не будете рити на нашому цвинтарі, навіть якщо ви сто разів з поліції.

Брайцові чоловік видався знайомим, проте він не міг згадати, звідки.

— А ви хто?

— Ви добре знаєте, хто я.

Тоді Брайца осяйнуло. За день до того вони розмовляли по телефону. Хоча слово «розмовляли» занадто гарне для того, щоб описати їхнє спілкування.

— Добрий день, — привітався Брайц тоді. — Я хочу поговорити з паном Янезом Балохом.

На другому кінці телефону — тиша.

— Я з поліції, і я хочу поговорити з ним, тобто з вами, якщо це ви...

— Про що ви хочете поговорити зі мною? — недовірливо озвався голос на тому боці.

— Про смерть вашої сестри Діани Балох...

— Я не буду з вами про це говорити.

— Послухайте, — спробував Брайц, — я хочу лише...

У відповідь пролунали короткі гудки.

— Я не дозволю чіпати свою сестру! — вигукував чоловік, і на його крик натовп, що простував до церкви, оточив їх.

— Вандали!