Через тиждень, скінчивши своє діло, поїхав Петро Микитович. Брат виряджав брата радий, веселий: він сполохнув його тихе щастя, він привіз з собою тугу та горе - як його не радіти, виряджаючи такого брата?!
Одна Наталя невтішно плакала потай усіх і щось тижнів зо три не показувалася і в хату до Івана Микитовича. Сама мати ходила коло столу, Наталя прикинулася недужою. Іван Микитович, радіючи, що не стало його ворога, клопотався й сумував, що Наталі не видко.
- Що, Наталя дуже нездужає? - рано й вечір питався він у матері. - Чи не полегшало їй?
- Та Бог його знає, що з нею таке. Вона мов і здорова, а все лежить, не встає. Тобто тільки й хвороби її, що лежить.
«Перележить, перетерпить», - думає Іван Микитович, радіючи.
А тим часом на Наталю сусіди понесли недобру славу. Вони в один голос кричали: «Видно, дуже шкода панича, коли з такими сльозами виряджала його в дорогу... Певно, ті сльози не дурниця!»
Поговори ті дійшли і до матері. Мати спершу вилаяла людей, щоб не клепали такого на її дитину, а потім пішла й напилася. П'яна напалася вночі на дочку, лаяла, ганьбила, дочка мовчала, як у рот води набравши. Так мати і заснула, лаючи.
На другий день тихенько увійшла вона в хату до Івана Микитовича. - Що я вас, паниченьку, попитаю? - боязко почала стара.
- А що? Скажіть.
- Чи ви чули, що за мою Наталю лихі люди клепають?
- Ні, не чув.
- Кажуть, либонь вона за вашим братом плаче. Чи воно таки правда тому? Адже ж він тут цілий тиждень жив, і я нічого не запримітила. Чи не запримітили ви, паниченьку, не було чого між ними? Недаром вона чогось щоночі плаче...
Івана Микитовича всього пройняв холод, немов хто кригу приложив до серця: зразу похолонуло, а потім запалало...
- Не знаю, - тремтячи вимовив він.
Хазяйка пішла з хати, не дознавшись нічого, і знову запила.
Іван Микитович ходив, мов зачумлений. Через тиждень він одібрав листа від брата. Пише, що діло його пішло, як по маслу, Що вже маєток пані описаний і незабаром будуть продавати.
«Коли одберу гроші, - сповіщав брат, - кидай і ти службу, їдь до мене та разом і Наталю захопи! Поклонися їй, скажи: коли приїде, манією заживе. Коли б ти знав, брате, як вона сподобалася мені, як щиро пригортає, гаряче цілує?!.»
Іван Микитович не скінчив листа. Голова в його закрутилася, в очах заходили кружала, в ухах забило в дзвони... Як на смерть засуджений, встав він з-за столу, за котрим на службі сидів та писав, і, не згортаючись, не збираючись, ухопив чужу шапку й прямо потеліпався додому, несучи лист у руках, як своє лихо, як свою тяжку кару.
Прийшовши додому, на сінешньому порозі зустрів він закутану чорним платком Наталю. Вона, побачивши його, повернула в свою хату.
- Вам давати обідати? - гукнула нашвидко через стіну до його.
- Давайте! - одгукнувся він, не пам'ятаючи сам себе.
Вона внесла борщ і постановила на столі. Як тільки ще відхилила вона двері, він звів на неї жалісливий погляд: йому хотілося дознатися по її обличчю, чи тому правда, так вона одвернулася від його, немов боялася стрінутися з його очима.
- Наталю! - гукнув він, коли вона вже доходила до дверей.
- Чого вам? - не повертаючись, запитала вона.
- Ви недужі?.. - голос його задрижав, перервався.
Голова Наталина нахилилася, постать, як від морозу, затіпалася; не відказуючи нічого, вона вийшла з хати.
- Хіба тому правда? Правда?! - закричав він їй услід, болізно здавлюючи руками голову.
Вона знову не одмовила нічого, тільки трохи згодом почулося з другої хати тихе і важке ридання.
Іван Микитович знеміг: уткнувши лице між руки і злігши на стіл, сам заплакав. Сльози його спершу тяжко й трудно витікали, немов їх хто видавлював з очей, а далі все легше і більше плили; на столі, під руками, де він зліг, було мокро.
Наталя, поплакавши й насунувши платок на очі, витягла другу страву з печі і понесла до його. Постановивши, вона вже хотіла брати першу, коли - глядь! - борщ не початий застиг, узявся зверху лоєм.
- То се ви досі не їли? - охриплим від сліз голосом спитала вона.
Іван Микитович мовчав, ховаючи глибше між руки своє лице, щоб непримітне було сліз.
Наталя постояла, постояла коло столу, подивилася на мокрі плями. «Плаче!» - промайнуло у неї в голові, й серце заболіло, защеміло.
- То ви не будете їсти? - нерівним голосом знову питає вона.
- Беріть! - одказав він і закрився від неї ліктем.
Наталя забрала страву й вийшла. Він не зміг далі сидіти і впав на ліжко, лицем у подушку.
Надвечір прийшла мати і здивувалася, що страва ціла. - Що се за знак? Панича немає дома? - питає Наталі.
- Ні, дома.
- Що ж він не обідав? Борщ цілий!
- Не обідав.
- Чому?
- Не знаю. Плакав чогось... - Голос у Наталі дрижав.
«Чого ж се він?» - спитала сама себе стара й пішла в хату до Івана Микитовича.
Тихесенько, без рипу, відхилила вона двері й просадила голову. Іван Микитович лежав на ліжку, лицем на хату. Обличчя його було бліде, болізне, з закритих очей тихо випливали сльози і стікали по щоках на подушку; подушка була мокра. Він, видно, спав, бо не ворушився. Мати подивилася, подивилася, тихенько висунула голову, тихенько зачинила двері й пішла в свою хату.
- Спить і плаче, подушка під щокою вся мокра, - тихо промовила вона до дочки, сідаючи їсти.
Аж перед заходом сонця Іван Микитович прокинувся. Голова в його боліла, серце щеміло, на душі важко та тяжко. Голодний, заспаний і сумний, він здавався аж злим.
- Чи нема чого їсти? - запитав він тихенько, увійшовши у хату до хазяйки.
- Чому се ви не обідали, паничу? Хіба нездужаєте чого? - спитала стара.
Іван Микитович мовчав.
- Я зараз, - обізвалась Наталя, хутко кидаючись до печі. Іван Микитович пішов у свою хату.
- Що се з ним сталося? - здвигнувши плечима, промовила мати. «Мабуть, щось по службі!» - подумала і впокоїлася.
Наталя застала Івана Микитовича уже за столом, хмурого, як ніч восени. Вона подала борщ, він мовчки почав їсти - страва не йшла на душу. Полизькав-полизькав і, положивши ложку, задумався... Задуманого застала його Наталя і з другою стравою. Приймати? - спитала, вказуючи на борщ.
- Приймайте.
Іван Микитович покоштував і другої страви й знову задумався. Як прийняли з столу, він кинувся зразу до своєї скриньки, вийняв папір, перо, каламар, сів і задумався; довго думав, трохи не згриз перо, поки надумався, потім почав.
«Брате! - написав він і остановився. - Чи в тебе є Бог? Чи ти віруєш у Його?..» - почав далі і знову став. Подумав-подумав... Се зразу, схопивши написане, зібгав у руці й зо зла кинув додолу. Потім підсунув другий листочок і знову почав.
«Є на світі люди, - писав він, - що дивляться на життя, як на черідку святок, гулянок: як би найкраще нарядитися, хороше погуляти, всмак поїсти, добре виспатись... їм ніколи й на думку не зійде людське лихо, сльози, нужда та безталання - вони обминають все те, не примічаючи, що на тих сльозах, нужді та горі будують своє щастя... Що їм до того, що другий плаче? Аби я сміявся! Що до того, що він через мене нарікає на свою долю? Аби мені було добре!.. Здається, немає нічого в світі такого, що б викликало їх жаль, зачіпало серце; немає нічого, чому б вони молилися, на що б покладали свою віру.
І таким людям завжди везе, завжди удача. Замолоду гуляють, на старість багатіють, каються, спокутують гріхи свої, купують у церкви дзвони, правлять молебні, панахиди. Сторонні кажуть про їх: от людина! от добряща! Замолоду погуляла, на старість покаялася!.. А ті, безталанні, що віддали їм своє добро? Ті або з голоду пухнуть, або під землею тліють, зариті як-небудь, не оплакані, а облаяні... Не вміли на сім світі жити, така ж їм і честь!
Отакий і ти, брате. У тебе тільки і думки, що про гулянки, тільки й турботи, де б найвеселіше час згаяти, смачно поїсти, виспатись. А проте не цілий же вік в чужих та по чужих, треба колись і своє мати й себе кудись притягнути. Куди? Як? Чуже добро очі дере, чуже щастя заздрість буде: он у того лани не міряні, а в мене й ступня немає, у того грошей і кури не клюють, а в мене хоч кишені виверни. А добре б усе те привернути до себе, добре б нажитися за молодого віку... Почот, слава... Нажитися, яким не є побитом, а нажитися! Обійти, оплутати, одурити, аби добути!