– На слабості тож в свій лік, – казала вже Коростячка, а понурий чолов’яга все ще тримав рота скривленим набік. – Чудо воно скрізь чудо. Зілля всякі недаремно до кожної людської хороби приладжені. Мені навіть врачі казали: пілюлі-то гибле діло! Траву пийте, і це вам найлуччі пілюлі…
– Тут уже ви спеціаліст, – Горбатий лагідно зирнув на похмурого чолов’ягу. Той засовався й погасив свій скривлений усміх.
– Воно до зілля треба й заговори всякі знати. Казала мені баба одна на глазну рожу. – Лебедиха значуще промовчала, а тоді й прошепотіла: – Господи боже, одлічи глазниї вєтри од бєлого тела, однеси їх на пущі…
– Ану ша! – раптом шикнув похмурий чолов’яга, і його очі запалали чорним вогнем. – Ніззя про це розказувать!..
Він був аж чорний, такий наїжачений. Горбатий відчув: їхня так гарно укладена злагода може пропасти.
– Ніззя, то ніззя, – сказав він добродушно. – Ми тут, правда, всі свої, але коли ніззя… Ви краще розкажіть, мадам Лебедихо, щось, – він приплющив око і цмокнув солодко. – Про зорі нам небесні щось розкажіть. Дуже ви все те знаїте…
Лебедиха була уражена вибухом похмурого чолов’яги – не любила, коли її в такий сокровенний момент перебивали. Але зирнула на Горбатого, на Степана, котрий грав із Валькою та своєю жінкою в карти, – в нього задоволено цвіли щоки, бо таки за вечір ні разу не лишивсь у дурнях, – і зітхнула. Тоді приплющилася й наче продовжувала давно почату оповідь:
– Вечірня зірка йде так само, як сонце. Вона сходить разом із місяцьом. Вечоріє – і разом зоря сходить. Як вечірня зоря стоїть так як на південь, кажуть – половина ночі. Як спуститься на захід, то кажуть – скоро день буде. Вечірня заходить, а світова сходить…
Вона замовкла, наче замислилася. В кімнаті зависла тиша, і в цій тиші раптом чути стало, як у кутку зашкрябала миша, а десь за вікном однотонно й тужно загавкав собака…
Він провів гостей і лишився сам. Стояв якусь хвилю в розчинених дверях і дивився, як ідуть вони – круглі спини жінок і важка чотирикутна Степанова. Похмурий чолов’яга витинався поміж них усіх, як жердина, і Горбатому здалося, що ця хвилина таки добра, що він нарешті дійшов того високого менту, коли в душі лишається тільки тепло, коли зникає невпевненість і коли в тілі закипає нова сила. Вже згубив із визору темні тіні своїх гостей, вулиця стала порожня, тільки де-не-де світліли вікна. Віддалік гризлися собаки, свистів цвіркун, небо нависло над околицею розкішним, просторим килимом, і Горбатому здалося, що всі ті зорі – то очі померлих душ. Вони дивляться на землю, кожна шукаючи собі близьких та рідних і кожна зазираючи в темні чи ясні від світла вікна. Там, у глибині, є той сад із живими очима, очі ті блукають по його завжди вимитих стежках, і в них тільки й діла, щоб отако дивитися.
«Ви, блаженні, – подумав Горбатий із тугою в душі, – чи ви теж були в цьому світі ниці? Скажіть мені, що робити тим ницим, тим, чиї очі втоптані в землю і які ніколи не відшукають з високості вікон рідних своїх?»