Він подумав про темні надгробки на цвинтарях, про склеп барона Шодуара і про залізні вінки, які ржавіють на могилках. Подумав про духові оркестри, які видувають печально-урочисті марші, і про повільні процесії чорних людей. Довкола на парканах настромлено голови цікавих, а до тих процесій часто долучається він чи такий самий, як він. Дививсь у нічну темінь і наче бачив такий надзвичайний похорон. Бачив і себе в кінці того темного ряду: малий і темний чоловічок в брунатному шкіряному пальті, в галіфе і в хромових чоботях. В руці у нього фетровий капелюх, він урочисто-сумний, адже й процесія неабияка: в гробі лежить чоловік з гострим профілем, і на цього чоловіка густо опадає із дерев, що посхиляли над вулицею гілки, листя.
Він задер голову, щоб пильніше придивитися до тих зірок, що висять над ним: де там серед них очі батькові? «Чогось мені хочеться, – пробурмотів він, спинившись на одній парі зірок, що стояли близько одна коло одної, – тільки не знаю я до ладу-що?» Він знову подумав про крісло, поцвяховане срібними стьобками і з чималою вдовбиною посередині. «Я хочу, щоб у мене було таке крісло», – сказав він до тих двох близько поставлених зірок. Йому стало душно, і він розстебнув біля шиї гудзика. Провів рукою по рукаві сорочки: була вона стара і ветха. «Я хочу брунатне шкіряне пальто, – знову прошепотів він, завертаючи голову, – і галіфе, і хромові чоботи, подивися, які в мене туфлі, – він задер вгору ногу – туфель уже й справді хотів їсти. – Я хочу на голову фетрового капелюха, – сказав він уже зовсім голосно, – і ти мені повинен у цьому допомогти».
«Я хмільний, – подумав він, спираючись плечем на одвірок, – я хмільний як ніч і мені треба спати».
Але він не йшов спати, хоча гості його давно пішли, стояв тільки, спершись на одвірок, і його погляд палав. Голова все більше й більше очищалася, і він так чітко побачив і те брунатне шкіряне пальто, і галіфе, і чоботи. Стояли ті речі в кутику його мозку, начебто освітлені прожектором, бачив кожну подряпину і зморшку на них і навіть притерті місця. Зрештою, он вони, ті чоботи: крокуючи по небі, наступаючи на зорі і розкришуючи їх, за ними мов на крилах несеться пальто і галіфе, а ззаду перекинувся, мов чорний місяць, капелюх.
Він дивився на все це червоними від сліз очима і думав, що небо може бути як річка, що зорі теж живуть у цій річці, як риба, що ніч заносить її чорним піском печалі, і що саме з неї витікають усі людські думки й побажання. Все живе тільки від її води, подумав він, з її води виходять новонароджені і в ту ж таки воду заходять умерлі. Він знову задер голову, і його вуста зашепотіли, зарухалися, просив він у пари зірок доброго для себе успіху.
Він зайшов у хату, причинивши щільно двері, і обзирнув заставлений тарілками і пляшками стіл, в тарілках позастигав коричневий соус. Він підійшов до однієї пляшки, звів її перед світло, була вона порожня. Вицідив у чарку кілька крапель і перевірив так решту пляшок. Тільки в одній, що принесла її Лебедиха, лишився на дні ковток самогонки. Горбатий зілляв її в ту ж таки чарку, нюхнув з присвистом, а тоді перекинув у рота. Тримав якийсь час, щоб витекло з чарки все до краплі, а тоді ковтнув. Йому перекривило обличчя, і він крайока зирнув на свою сіро-білу, зараз тільки сіру стіну, де любив бачити всілякі видива. Зараз там стояло Андрієве обличчя, велике, грубе й начебто кам’яне: дивилося на Горбатого з темною озлобою.
– Ти мене тяжко образив, – сказав Горбатий, приплющившись і аж похитуючись у своїй безмежній печалі. – Я ніколи тобі цього не вибачу. Ти таки злодій, злодій, злодій, – він закричав безгучно, самими тільки губами, які пристрасно злетіли над двома рядами його чудових зубів, – ти все це в мене таки вкрав, і я тобі ніколи цього не вибачу!
Він почав збирати з тарілок недоїдки і зсипав їх в одну тарілку. І хоч жир уже застиг і їжа давно прохолола, сів коло тих недоїдків і з апетитом усе з’їв. Відтак відкинувся від столу, випростався і знову позирнув на стіну. Була вона порожня, так само як і його хата, хіба що шкрябалася так само десь у кутку миша. «Харашо», – сказав він і раптом захихотів. Водив головою, утирав собі сльози з очей і хихотів. Відтак зліз із ослінця і, так само підхихикуючи, почав збирати накидані на ліжку карти. Поклав їх на стільця, а сам поліз, як був, у черевиках і в одежі на ліжко. Ліг на бік, скрутився бубликом і, підхихикнувши востаннє, раптом випустив із своїх грудей густе і гаркітливе хропіння.
9.
Андрій сидів у залитій сонцем кімнаті. З рибальством йому не повелося, бо таки не дійшов до того місця, де пас корову похмурий чолов’яга. Бо той аж розвернувся до них з матір’ю, так йому було цікаво їх бачити, – Андрієві ж застукала в душу тривога. Він повернув додому, на превелике материне задоволення, бо вона побоювалася, що не риба його витягає з дому. Боялася, що знову рушить він на пошуки Вальки, а до добра це напевне не доведе.