Він того ранку не промовив більше ні слова, хоч вона говорила й говорила, боячись, що він таки встане й піде, але він сидів і сидів у залитій сонцем кімнаті і дививсь у вікно, за яким бачив шматок вулиці. По тому шматку вряди-годи перехоплювалися перехожі, здебільшого сусіди, і він байдуже їх упізнавав. Власне, це місце було материне, вона любила просиджувати тут годинами, але зараз їй було не до того – все в ній завмерло і зціпилося, як бувало завжди перед бідою. Може, через те не змовкала вона ні на хвилину, майже не слухаючи власних слів, так само як не слухав її й Андрій, – було те материне говоріння як дзизкотіння мухи… Єдине діло, яке мав зараз, – це й було спостереження того клаптя дороги, зрештою, це його остання сподіванка. Не було вже ніякої рації розшукувати Вальку, живило його завзяття, не зовсім уже збагненне. Це, очевидно, й був отой чорний вогонь, що палив його повсякчас, і не мав сили з ним упоратися. Отож сидів він перед вікном і впізнавав сусідів, яких не бачив кілька років і які за ці кілька років зовсім не змінилися. Так любив він сідати й раніше, коли ще був хлопцем і коли запалила його вперше лиха пристрасть: сидів і сподівався, що пройде вона дорогою – не могла не пройти. Зараз не було вже того радісного збудження, хіба що глуха пригноба, важка втома, а те, що мав би узріти у вікно, мало стати останнім актом його такої невдачливої поїздки. Так, згоджувався лише побачити її, хоч би й через скло – задля цього, очевидно, він і приїздив і задля цього зважився на чималі неприємності, які виникнуть через цю його втечу. «Вони можуть виникнути, ці неприємності, й тут», – подумав він приречено й роздратовано цмакнув.
– Що збираєшся робити? – спитала мати, нарешті обірвавши потік велемовства.
Він смикнув плечем, не повертаючись від вікна.
– Їхати тобі вже треба, – зітхнула мати.
Він знав це й сам. Коли б і справді розшукав її, вже вкотре подумалося, нічого б це не змінило. Але йшлося уже не про те, треба було хоч якось загасити той вогонь, що попелив його.
– Мені треба їхати, – сказав він і повторив подумки: «Мені треба конче їхати!»
Цей вогонь, думав він, пече сильніше, і він зовсім від того здурів. «Я трачу глузд, – думав він. – Хай же воно западеться!»
Але не міг зрушити од вікна, так само як не хотів думати про мандрівку назад. Мати вже оповіла йому і про Лебедиху, яку згадала була Коростячка, – туди також не було чого йти. «Мати все знає, – думав він. – Про всіх і про все».
Але йому таки треба було побачити Вальку, треба було впевнитися, що і в ній нічого не змінилося за ці кілька років, як і в тих сусідів, котрі оце пробігають перед ним по дорозі. «Це єдиний спосіб, щоб забути її», – думав він уже з якимсь розпачем, серце йому згризала щораз лютіша й лютіша туга. Через це він не відривав очей від дороги, йому навіть здалося, що вулиця – це каламутний потік, пообидвабіч якого випинаються горби. Він сидить на одному з горбів, як ловець-кіт, і чатує на рибу в тому потоці, хоч знає, що риби тієї йому не зловити.
Іншого разу здалося йому, що сидить він у горі, запечатаній стома печатками, як ланцями, і тільки очима розставляє прозорі свої сітки. Він подивився собі на руки, були вони важкі, спрацьовані, покриті рубцями й мозолями, чорні й величезні руки людини, яка знає тільки важку працю.
– В тебе хоч гроші є? – спитала мати, і він запаморочено подивився на неї.
– Щось питала?
– Гроші хоч у тебе на дорогу є?
– Та де! – сказав він знехотя і знову повернувся до вікна.
Мати зітхнула, звелася і пішла до шафи. Довго там порпалася, перебираючи й перекладаючи білизну і якісь папери. Він же дивився на дорогу, а часом і на будинок навпроти – було там відчинене вікно; бачив, як по кімнаті снується вогненно-руда Розумиха.
Мати витягла нарешті з шафи загорнутий у хустинку клуночок і, розв’язавши вузлика, лічила папірці. Відклала їх більш половини, знову ретельно зав’язала вузлика і сховала.
Пішла до нього, тримаючи в руці гроші, а він тут, на стільці, раптом скулився і змалів. «Так завжди, – подумав він. – Завжди вона мені дає ці гроші».
– Візьми! – сказала мати, і він знав, що обличчя її стягнуте в цей момент болющою судомою. Але не дивився на неї, знав, що ось-ось він настане, цей вирішальний момент, коли йому таки доведеться податися до вокзалу і знову слухати погук паротяга.