Він простяг, не дивлячись, руку й сховав до кишені те, що йому давала мати. «Так, – подумав він, – вся ця історія – сон, сліпе наслання, дурна вигадка». Йому раптом закололо під серцем. Гостро й нудно відчув, що десь зовсім поруч живе пітна, холодна зебра, в якої порожні й зимні очі; він даремно собі вигадував образ інший: м’який запах молока, наглий нудотний потяг, теплий дух жіночого поту, стогін од солодкої немочі, розхилена червона глибінь, в якій він згорає, і, нарешті, повні гарячої пристрасті величезні очі – все це він вигадав. Ніколи не пив тих повних червоних вуст, не відчував від неї корчівного, нестримного болю, найвищого щастя – самі тільки трем та знемога.
Ще раз зирнув на дорогу, немов хотів побачити сподіване, але була вона безнадійно порожня. Тоді звівся з ослінця, вже остаточно знаючи, що таки поїде сьогодні, а його мандрівка таки цілком даремна: вогонь його палитиме, як і палив.
– Поїж, – сказала мати, і він побачив на столі тарілку супу, що легенько парувала. В жовтих кружалах жиру, як у збільшувальному склі, плавала домашня локшина.
Його знудило від самого вигляду того супу, але хотів догодити матері. Взяв ложку й неохоче занурив її в юшку.
– Не гризись, – м’яко озвалася мати, і голос її долинув до нього наче з іншої кімнати. – Що сталося, те сталось, і його не одміниш…
Він аж здригнувся на ці материні слова: чи ж так не одміниш? «Таки не одміниш», – подумав він, несучи до рота першу ложку.
В кишені у нього лежали материні гроші, які також пекли його: думав, що при першій нагоді відішле їх матері. Всередині у нього вже прокинувся той-таки знайомий черв’ячок, який і досі смоктав і виїдав йому душу. Через це страва не лізла в горло, і він поклав ложку на стіл.
– Чого ти? – переполошилася мати. – Дорога далека, а з собою в мене нема чого дати.
– І не треба, – сказав він.
– Нє, ти поїж, поїж! – наполягала мати, і він знову неохоче взявся до ложки. Їв, насилу штовхаючи в горло юшку, нудота почала підійматися йому від шлунка до горла, мати сиділа навпроти і незмигно дивилася, а йому від того погляду ставало ще мулькіше. Однак їв, доки не побачив дна тарілки, а на ньому кілька зелено-жовтих листків, що каламутно просвічувалися крізь сіру водяну плівку: була це його тарілка, і в час своїх шаландань по світу, бувши голодний, не раз її згадував.
– Я тебе проведу, – сказала мати.
– Думаєш, не поїду, – гірко засміявся він. – Поїду…
– Знаю, що поїдеш, – почервоніла мати. – Просто провести тебе хотіла…
– Не треба, – сухо й твердо відказав він. – Ні до чого це…
Вона промовчала, а він звівся з-за столу і за мить знову був біля вікна.
І раптом його руки заціпеніли і вп’ялися у підвіконня. Шматок дороги, що його бачив, начебто засвітився, застрибав перед очима і покрився барвистими смугами. По вулиці йшли Горбатий і Валька – ці дві постаті раптом упали в мозок, як міраж, дивне, навіть чудернацьке наслання. Так, це була вона. Він аж подався до шибки, спрагло вдивлявсь у її обличчя – густі широкі брови, великі очі, малий лоб, пухкі вуста, вся вона – міцна й невисока, жилаві литки, засмаглі й лискучі, на ногах туфлі на високому підборі – кривуляла, бо вулиця надто нерівна.
Йому на мить стало дивно, що саме ця жінка забирала в нього стільки думок, – зараз її подібність із Горбатим ще більше впадала в око. Он воно, те диво: іде, підстрибуючи, як бусол, повернув до неї лице і сміється, блискочучи сліпучо-білими зубами. Андрій застогнав з глухим болем, відчуваючи в тілі млість, він закусив губу, і очі його запалали гарячим вогнем. Мати дихала йому на потилицю, але він не відчував того: очі його були там, на тому відтинку дороги, де судилося їм сьогодні впасти, в тому каламутному потоці, що мчав повз його гору. Серце Андрієві шалено калатало, а вуста болісно кривилися. Він знав, що ось коли все закінчилося: саме зараз і в цей момент, не тільки ж Валька й Горбатий ішли тоді по вулиці. Її обережно підтримував під руку, гречно всміхаючись і весь час щось говорячи, смоктявий дженджурик в офіцерській уніформі без погон, але із хвацько закрученими вусиками.
Мати важко налягла йому на спину, натужно дихаючи, вона аж тремтіла від хвилювання.
– Дивись, дивись, – сказала вона. – Полюбуйся. Ти мені міг не вірити, але подивися на власні очі… Думаєш, це в неї перший після тебе?
Але він уже не дивився, не було й чого. Дорога була порожня, будинки навпроти також порожні, порожні були його груди, і він навіть почув, як свистить у цій порожнечі вітер. Стояв у червоній темені, бо очі йому заплющилися самі від себе: в тій темені текли багряні струмки – очевидно, текла це його-таки кров. Десь далеко ритмічно затакотіло, неначе й паротяг гукнув – таламкало його серце. Чув на спині гарячий тягар, бо мати налягла на нього всім тілом і щось там іще говорила чи шепотіла. Йому ж раптом стало спокійно і ясно. Розплющився: дорога була залита сонцем, руки його, обіперті об підвіконня, також були залиті сонцем, і не було на тій дорозі анікогісінько.