– Гаразд, мамо! – сказав він, повертаючись. – Не роби трагедій. Вона вже давно не моя жінка, і мені пора їхати.
10.
Піддубний заговорив несподівано. Ганя аж здригнулася, бо спершу і не завбачила його на ганку. Набирала воду, а коли він заговорив, ручка мимовільно вислизнула їй із руки.
– Щось казали?
– Затівають, – сказав Піддубний, дивлячись на неї щілинкуватими очима.
Ганя блиснула в його бік поглядом і знову натисла на ручку. Струмінь з шумом рвонувся у відро.
– Хто затіває? – спитала вона, коли відро було вже повне.
Піддубний розширив очі, аж вони стали круглі, тріпотливі й блискучі, підморгнув раптом Гані й мотнув головою в той куток, де жив Горбатий.
Ганя відчула, що блідне. Вся кров відхлинула їй від обличчя, натомість яскраво почали палати вуха. Стояла з відром серед подвір’я і не знала, що його робити: слухати й далі Піддубного чи, може, піти геть. Зрозуміла, що її біль і передчуття й цього разу виявились немарні. Вона поставила відро на землю і підійшла до Піддубного, відчуваючи, як терпнуть їй ноги.
– Щось знаєте? – шепнула вона.
Піддубний закинув голову і засміявся, начебто полоскав водою горло, його татарські очі зовсім зникли з обличчя, а оголені ясна були надмір червоні.
– Я, уважаїма, мало що знаю. Але дещо, може, і знаю. – Він обдивився Ганю з ніг до голови. – Коли інтересує, зайдіть, розкажу, бо не місце тут про це балакать.
Він знову мотнув туди, де жив Горбатий, і знову підморгнув. Відтак устав, кіт зістрибнув на підлогу і рівно поплив у відчинені двері.
– Жалко мені вашого хлопця, – сказав він, коли Ганя всілася на краєчку стільця. Знову обдивився її чіпкими очицями, що начебто прилипали до співрозмовника, і зітхнув. Ганя сиділа заціпеніла й завмерла: оці оглядини й позирки її насторожували. – Свідєтілів шукає, – нарешті сказав Піддубний і всміхнувся Гані довірливо. – Мені воно діло сторона, але от хлопця вашого жалко. Та й вас не без того, – він знову приклеїв до неї свої млосні оченята. – Я до вас уже давно приглядаюсь. Така, понімаєте, ви порядошна молодичка, глянуть любо. І хлопець ваш хороший, нічого не скажеш. От і вчора: підійшов до мене, давайте, дядьку, каже, стукнем палітра. Ну, я й не проти, чого з хорошим хлопцем не випить. Дак от, розпитував він про он ту, – він скривив рота і знову мотнув у той бік, де жив Горбатий. – Я, конешно, сказав, чому не сказать, коли чоловік палітра ставить, а може, воно й не треба було йому того казать.
– Звісно, що не треба, – озвалася Ганя.
– Хто ж його зна, як там треба. Коли б ви були до мене зайшли: так і так, мовляв, коли буде розпитувать, скажіть те-то й те, я б з удовольствієм вашу волю вчинив би, да-м. А чого я все це знаю? Газетки йому свої даю. Знаєте, каліка, теє-сеє, попросив: вам, каже, без надобності, ну, думаю, хай і так: бог його обідив, то на, Петька, кажу, газети, на і продавай на здоровлячко. Мені вони й ні до чого: я прочитав і бросив, а він з того й користь візьме.
Він знову наставив на Ганю широко округлені очі, і вони як в олії заплавали.
– Оце дивлюся на вас, повірте, намилуватися не можу. Така ви славна і сочна, – його вуста почали розлазитися по обличчі, аж Ганя зовсім стурбувалася. Скочила, і в ній заклекотіло обурення.
– Ви це киньте, – сказала вона холодно. – Хочете щось сказати, то й кажіть.
Піддубний підійшов до неї, взяв за плечі й посадив.
– Ну, ну, – сказав він, – не сердьтеся. Ви не така вже молода, та і я. А життя – воно, знаєте, одне. Самі знаєте, озирнувся – і нема його. Женщина ви зараз одинока, можна сказать, той ваш десь віється, де тут не понять? Не думайте, що я маю в голові щось нехороше, – наставив він застережно долоню, бо Ганя знову поривалася встати. – Мені от хлопця вашого жаль. Так жаль, що аж серце мені болить. Так от, кажу: на, Петька, газетку, прочитав я, нічого інтересного, а він, знаєте, і не взяв. Не інтересує, бач.
– Що ж вони хочуть? – зимно спитала Ганя, її аж морозом пробирало.