– Це я вже, уважаїма, хотів у вас спитать, – сказав Піддубний, почухуючи підборіддя. – Чого вже не знаю, того не знаю. Але дещо я таки почув. Недавно він репетував на весь двір, що його обікрали, значиться. Приходив і до мене питать, чи не бачив я злодія. Вашого хлопця, кажу, з розбитою головою бачив, але в руках у нього нічого не було. – Піддубний зробив поважне обличчя й подивився на Ганю впритул. – Так начебто вещі дорогії у них були, ви мене пойняли?
Ганя сиділа на стільці ні жива ні мертва. Кров спершу відлила їй від обличчя, а тоді кинулася на щоки гарячими плямами. Вона раптом зрозуміла все: і те, чого збиралися до Горбатого родичі, і чого хоче цей кнурець, що весь час ліпить до неї очі.
– Ну, спасибі вам, – пробурмотіла вона, вибираючись з-за столу. – Спасибі, що сказали…
Їй у голову запамороки пішли, навіть не помітила, що Піддубний обійняв її за плечі, провадячи до дверей. Йшла наче варена, бо в голові таки замакітрилося. Мимовільно відштовхнула руку Піддубного, яка лапнула її за груди.
– Коли хочеш, щоб я твоїм свідком був, – раптом зашепотіли їй у вухо мокрі й холодні губи, – приходь… Завтра о цій порі приходь…
Вона відмахнулася від нього, визволяючись з-під його руки, але раптом скрикнула – він боляче вщипнув її у сідницю. І все це: біль, й оце дурне лапання, і її тривога – раптом не на жарт схвилювало та образило її. Сама не відала, як линули з очей сльози і як, схопивши відро, кинулася вона з цього осоружного двору, хлюпаючи водою на спідницю, – на ганку спокійно стояв Піддубний і хихикав. Його татарські очі перетворилися на зовсім вузькі щілинки, а рот розтягся й оскалився.
11.
– Мені не до жартів. Бора, які тут можуть бути жарти. – Горбатий присунувся ближче до столу. – Ти маєш мене пойнять…
Валька сиділа тут-таки, за столиком, її обличчя було байдуже – роздивлялася п’яниць, що порозсідалися довкола. Пивниця була брудна й задимлена. За шинквасом плавала в сизих пасмугах цигаркового диму буфетниця. Була в завеликому, колись білому продавщицькому піджаку, а на голові мертво застиг, мабуть, тільки вчора зроблений перманент. Руки з облізлим манікюром вона поклала на шинквас, і червона фарба на нігтях яскраво світилася.
– Ти ж знаєш, Петю, я чоловік порадошний. – Дженджурик в офіцерському кітелі без погонів і в галіфе смоктав дупластого огірка. – Можу взятися за діло, коли воно чисте.
– Тут усе чисто, – всміхнулася Валька, показавши великі, міцні зуби. – Що тут не ясно: вкрали у брата вещі – і все тут діло.
– І все тут діло, – підхопив Горбатий, наливаючи чарку. – Ти, Бора, подумай: стягався я, знаєш, можна сказати, всю жизню. Всю жизню недоїдав, а все копійку до копійки тулив, – в нього на очах проступили сльози, і він обтер їх зап’ястям. – Ну, хай, ніхто не бачив, як він їх украв. Я мало ті вещі одягав, бо беріг. Але дехто бачив, як я їх одягав…
Дженджурик слухав уважно, виставивши підмочені у пиві вусики і наклавши на обличчя «розумний вигляд». Валька зирнула на нього і ледь-ледь усміхнулася, впустивши погляд на стіл.
– Брат у мене, знаєш, з недостатком, – сказала вона.
– Для суду це харашо, – по-діловому підтакнув дженджурик. – То кажете – галіфе?
– Галіфе. Шкіряне пальто.
– Яке?
– Коричневе з пасом, нове. Хромові чоботи.
– Поношені?
– Два чи три рази взував.
– Хто бачив, що взував?
– Я бачила, – сказала Валька.
– Родичці не повірять, – відказав дженджурик. – Хто бачив чужий?
– Лебедиха бачила, – мовив Горбатий. – І Шпачиха.
– А пальто бачили?
– Пальта я не вдягав.
– Треба, щоб вдягав, – подивився поважно дженджурик. – Ти мене пойняв? Приходив, скажімо, до мене на день народження чи нє, на Перше мая.
Таж вдягав! – плеснув себе по голові Горбатий. – До Коростячки в гості приходив. Фетровий капелюх…
– Може, його не треба, – зауважила Валька.
– Шляпа – то мелоч. – Дженджурик виламав із сірникової коробки тріску і колупнув у зубах. – Хто бачив галіфе?
– Степан бачив.
– А не родич?
– Лебедиха, – сказав Горбатий. – Я приходив до неї в гості.
– Коли приходив?
– Двадцять третього червня. Десь так на обід.
– Число не треба, – сказав дженджурик.
– То її день народження, – докинула Валька.
– Ну хай. Точно коли збиралися, не треба помнить.
– Треба, Бора, – Горбатий підсунув до нього чарку. – Збиралися ми якраз в обідню пору.