Дженджурик машинально взяв підсунуту чарку, перехилив її в рота, наче муху ковтнув.
– Ну, хай, – він сито гикнув. – Все вийде люкс, тільки…
– Дам тобі дві сотні, – сказав Горбатий.
– Три… Але я не про те. Чи не було те ваше добро, – він кляпнув пальцями, тоді обтер вусики й багатозначно зиркнув на Горбатого й Вальку. – Чи не було воно, – повторив він, – крадене?
– Боже борони! – в один голос сказали Горбатий і Валька.
– Ви мене не пойняли, – дженджурик прикро поморщився. – Чи не буде цей ваш любезніший, як його…
– Андрій.
– Так, Андрій, чи не буде він теє-то, – він плеснув пальцями. – Я хочу сказать: чи не заявить він, що відбирав крадене?
– Як це? – обличчя Горбатого і Вальки були здивовані й заморочені.
– Я хочу сказать, – з пихою відповів дженджурик, – чи немає в цього вашого Андрія клепочки в макітерці? – Він постукав себе по черепі.
Всміхнувся, переможно обзираючи зніяковілих близнят.
– Вас тут легко на слизьке загнать, – дженджурик засміявся, гордий зі своєї вигадки. Але перед ним надто вже по-дурному світилися обличчя Горбатого й Вальки, і він знову колупнув у зубах. – Не понімаєте, бачу. Ну, так от що. Я питаю вас на той случай, коли цей ваш любезніший поставить свідків, що галіфе, пальто, чоботи, що там іще?
– Капелюх, – підказав Горбатий.
– Ну да, шляпу, ви вкрали в такого-то, імня-рекс, а він, понімаєте, не хотів плутатись з міліцією, понімаєте, а той імня-рекс, понімаєте, родич чи щось в цьому роді і попросив: ти, мов, так і так, вхожий, що й казать, то чи не пособив би? Га? Добро своє забрать чи не пособив би?
Дженджурик подивився на близнят весело, майже радісно. Горбатий і Валька слухали дженджурика з надмірною увагою. Але за хвилю їхні обличчя проясніли, і вони майже одночасно розсміялися.
– Ну, й голова у тебе, Бора, – захоплено сказав Горбатий. – Золота голова!
– Не жалуюсь! – відказав дженджурик, зберігаючи на обличчі поважність. Знову взяв зі столу чарку, серйозно обдивився своїх співрозмовників і знову наче муху ковтнув. – Ну, а як буде так?
Горбатий закрутив головою, сміючись. Валька всміхнулася поблажливо.
– Та не буде так. Бора, – сказав Горбатий. – Капусточка там, – він вдарив себе зігнутим пальцем по лобі, аж той задзвенів. – Сама там квашена капусточка…
Дженджурик, однак, поважності не втратив. Сидів і поводив очима чи на Горбатого, чи на Вальку. Вони відразу відчули, що розмова ще не скінчена, що їм належить ковтнути ще якусь несподіванку, і хтозна чи й останню. Горбатий зиркнув на сестру, і та відповідала йому ледве примітним прижмуром.
– Ви знову мене не до кінця пойняли, – дженджурик обтер пальцями вусики. – В суді мене вже знають, буде Костя… Трата, понімаєте, велика. Що один чоловік, а що два.
Горбатий зітхнув.
– Три сотні, – сказав покірливо.
– Три сотні – це добре, – так само незворушно сказав дженджурик. Він посмоктав дуплистого огірка і знову поклав його в тарілку. Тоді подивився на близню просто і відверто. – І дві сотні не бумеранг!..
– Який бумеранг? – не стрималися Горбатий і Валька.
Дженджурик приплющився, поворушив губами, розплющився, взяв зі столу попільницю і обережно туди сплюнув.
– Бачу, ви мене не до кінця пойняли. То діло нехитре. Не хочете ж ви, щоб я розказав тому вашому любезнішому, як йому боронитися?
Він подивився на закам’янілих за столом Горбатого й Вальку і почав підводитися.
– Ну, то що, п’ятсот – і по руках?
Вони мовчали. Дженджурик згріб зі столу кепочку і натяг на дрібненьку голівку.
– Ну, діло хазяйське! – сказав він, начебто збираючись іти.
– Зажди! – хрипко сказав Горбатий. Він не дивився на дженджурика, але в душі в нього знялася холодна хвиля: відчував оту знайому ваготу на серці, яка завжди виникала, коли хтось його ображав. – Чотириста.
– Чотириста не пойдьоть, – сказав дженджурик. – П’ятсот – і по руках.
Валька дивилася на дженджурика спокійним і холодним поглядом. Горбатий уже метнувся, щоб вставати, але вона владно притримала його.
– Гаразд, – сказала зимно. – По руках!
– Ну от, – задоволено відповів дженджурик і стяг кепочку з голови, усівся за стіл і вільно розклався.
– Зап’єм це діло, чи що? – сказав спокійно й добродушно. Бо ви на цьому, хе-хе. Матимете більше, як я, хе-хе…
12.
Сьогодні, коли прибігла схвильована мати, коли побачив він у неї на очах сльози, тремтливі вуста її відразу оповіли йому ще й про це наслання – очі в матері стали великі й перелякані; сьогодні, коли й без того вирішив покинути він цю вулицю і все своє нерозв’язне, відчув він по-справжньому, що земля таки вислизає йому з-під ніг. Душа його скулилася, наче бита морозом, він начебто поменшав, згорбився і покірливо опустився у червоний морок власного безсилля. Здавалося, зависла над ним важенна каменюка: дім, в якому був, здався раптом хитливим кораблем, якого ось-ось заллють розбурхані хвилі. Жив, як беззахисна комаха в цьому дивному помешканні, що було начебто заплетене все грубою павутиною. Сидів, заплющившись, і бачив у кожному кутку по павуку. Великі і вгодовані, вони дивилися на нього з чотирьох боків, двох принаймні він знав. Мали однакові очі, однакові посмуговані тіла, однакову завзятість – його раптом пройняв жах. Здалося йому, що ці двоє. Горбатий і Валька, таки справді розділена навпіл одна істота: те, що він любив і ненавидів, бо інакше не пояснити тієї разючої поміж них схожості. Поки що вони не нападали, чекали тільки, щоб він почав рухатися сам. І його таки почало вабити в ті сітки, отак замотатись у них з головою, і хай п’ють і ранять його: світ для нього був заснований. Знав, що за вікном залита сонцем дорога, але була вона вже не для нього: нікуди він від свого прокляття не втече. «Але втікати треба, – подумав він, – бо це єдине, що я зараз можу». Завжди був він млявий і неповороткий. Завжди як сонна муха, на яку знайдеться павук із павутиною, хай і спалахує в ньому вряди-годи лютість: та лютість була мала й короткочасна. Отож він дивився на мучителів своїх, що порозсідались по кутках, і не мав до них ненависті.