Вдихав у себе запах непровітреиого приміщення і слухав одноманітний туркіт матері, яка, здається, так і не перестала говорити, відколи прибігла з тим відром. Він-бо сидів приплющившись і начебто глибоку думу думав. Здалося йому, що з цієї кімнати таки немає виходу, тобто була вона зовсім без дверей, а були там тільки оці чотири смугасті потвори. Хотів повернутися й побачити тих інших двох там, за спиною, але не міг і пальцем кивнути. Зрештою, знав, що побачить, мали бути там ті ж таки очі і ті самі обличчя, власне, відбиті зображення цих двох, що так насторожено його чатують.
Розплющився і задививсь у вікно, за яким світився шматок дороги, і вже наче хитався в поїзді – тікав, як робив це не раз, гнаний материним відчаєм і своїм чорним вогнем. «Я блазень і арештант», – подумав він, і йому раптом стало жаль і матері, яка ще й досі туркотіла й туркотіла біля нього, і тих двох пасастих по кутках. Лихі напливи нудьги налинули на нього: тут, у цій заснованій павутиною кімнаті, стало йому раптом зовсім холодно.
Він устав, хоч йому було сумно й болісно залишати цю кімнату, але таки мав її лишити: ну так, онде про це каже й мати, в неї заплакані очі, вона не на жарт схвильована, вуста в неї тремтливі й перелякані. Він сам відчуває жах, хоч його й вабить до тих холодних та жорстких очей, до тої дивної жінки, котра чомусь кипить супроти нього зненавистю.
Він зараз піде, думав Андрій, ще хвильку, хай незручно залишатися в цій от кімнаті довше і мулько дивитися на тих смугастих павуків, блазнів у піжамах, яких усе-таки треба буде колись вирвати з душі, щоб нарешті знайти звідси вийстя. Адже й чекання їхнє дочасне, вони вже рушили на нього, про це й розповідає зараз мати: звичайна, надто знайома історія. Він щось там у них украв («Що міг украсти в них я? – думав він гірко. – І чи є що в них красти?»). Вони шукають свідків, але вони завжди шукали свідків, подумав він, і непроста то річ – знайти свідків, котрі б бачили те, чого не було. Все почнеться спочатку, і він знову мовчатиме, скутий тупою тугою, і знову на його шию ляже якесь ярмо. Ні, йому вже треба звідси бігти, швидше вискочити на ту дорогу, що видніється за вікном, і тікати. Але він начебто тягнув на шлеях за собою й оцю кімнату з заснованими павутиною кутками і з павуками по кутках. Кімнату з росписаними, сухими крилами його марнотних бажань, без вікон і дверей. «Я не можу в них украсти навіть самого себе», – подумав він тоскно, бо мати знову почала переповідати йому те, що почула про ту його дивну крадіжку. Так, іти йому треба. Він покірливо згодився – все-таки не уздрів у тих очах, які його так манили, ані крихітки ласки. Відтак нічого його вже тут не затримує, треба виїздити зараз-таки! Але все ще сидів біля вікна і все ще тупо дивився на порожню дорогу. Не будь дурнем і не роби більше дурниць! Це даремно, подумав він. Коли вони вже рушили із своїх кутків – це даремно. Він, звісно, тікатиме, але він, звісно, не втече. Можливо, колись таки настане час, коли він позбудеться цього вогню, – тільки тоді прийде пора ненавидіти. Тоді все зміниться, бо зараз як був він ниций, такий і залишається.