– Це так наче когось чекаємо, – сказала вона, стулюючи рота. – Треба було б, мамо, і нам насіння купить.
– Нагадала б, то й купила, – сонно озвалася жінка божевільного.
– Та коли ж апетит набивають. Чуєте, тьотю, – гукнула Шкаличці, – ви своїм лусканням апетит мені набиваєте.
Шкаличка не відповіла, тільки обтерла лушпиння з вуст. Але за мить її рот був знову заліплений, а до спідниці дружно потяглися маленькі руки, черпаючи насіння жменьками. Шкалик пихнув димом, і два прозоро-сині колечка попливли до розчиненого на заскленій веранді вікна, де мертво стриміло велике, гладке обличчя Абаниної.
Всі, хто сидів на ганках, мимоволі простежили за тими такими гарними колечками, через це ніхто й не помітив, як у двір зайшов старий чоловік із гладко виголеним підборіддям і з великими сумними очима.
– Добрий день! – сказав він тихо й трохи хрипко. – З неділею вас, будьте!
– О, дядько Микола! – спокійно обізвалася дочка божевільного. – Це ти як з неба упав…
Микола ніяково всміхнувся, тоді повернувся до Шкаликів. Старий так само понуро корчився, а решта завзято лущили насіння.
– Чого такий сумний, Іване?
Шкалик звів на нього пласкі ясно-сині очі, але за мить уже знову дивився кудись поза сараї, де росли верболози і ховалася поміж них річка.
Жінка божевільного раптом схлипнула.
– А про Сашка ти, певне, й не знаєш! – сказала, втираючи очі.
– Мама не може до пам’яті прийти, що батько помер, – спокійно й навіть трохи задоволено сказала дочка божевільного.
– Дєда пішов у могилку, – сказав онук, висуваючись із бабиної пахви.
Микола присвиснув. Присів на ганку і витяг червону пачку «Спорту».
– Коли? – спитав і пихнув димом.
– Та вже минулого року, – крізь сльози сказала жінка божевільного. Сонце било їй просто у вічі, і залиті сльозами її щоки засвітились і залисніли.
– Я казала мамі: не здавай ти його туди, бо збавлять віку, – мирно озвалася дочка божевільного. – Дуже боявся він умерти, плакав, чисто як дитя. Навіть утік од них, так йому допекли…
– Дєда на тому світі кольовку пасе, – сказав серйозно внук, знову висовуючись із пахви.
Дочка божевільного нахилилася до хлопчика:
– Розкажи-но, сина, як ви з дєдом корівку ловили.
– Дєда хотів кольовку в міліцію завести, – дзвінко сказав малий, аж на мент завмерли на своєму ганку Шкалики, переставши й насіння молоти.
– От ти плачеш. Варко, – голосно сказала, обтерши рота, Шкаличка. – А хіба не кинувся він на Ювпака?
– Ювпак сам на нього поліз, тьотю, – озвалася дочка божевільного. – Коли не бачили, то помовчали б!
Жінка божевільного плакала.
– Так люде кажуть, – ще голосніше сказала Шкаличка. – І що він Ювпаку з носа всю шкуру здер.
Шкалик знову випустив кілька голубих кілець, тоді звів руку й почухмарив нею голову.
Микола попихкував цигаркою, і його очі зовсім змаліли.
– А як і здер, то що? – загонисто відказала дочка божевільного. – Він поліз на папу, і папа його там раз дряпнув. Коли хочете знать, то не папа його побив, а він папу.
– Ми з дєдом кольовку ловили, – знову висунувся з пахви внук. – Хольоша була кольовка.
– Чи ж я хвалю того Ювпака, що ти мені в очі лізеш, – відгукнулася Шкаличка. – Я кажу, що правильно зробили, коли віддали його.
– Ти не плач, Варко, – тихо мовив Микола, мнучи пальцями паперовий мундштук цигарки. – Так воно йому судилося… А я таки мало що про те знаю. Писала мені Ганя, але тоді з роботою така загвоздка вийшла, що й приїхать не було як. Розкажи-но, як воно там було…
– Минуло воно все, – махнула рукою Варка.