Собака перестав скавуліти, ліг і поклав скорбну морду на лапи. Стара зітхнула, а дівчатко втерло з очей сльози.
8.
Струмінь води вдарив об порожнє відро, і воно захиталося, швидко наливаючись пінистою рідиною. Піддубна вийшла на ганок і струсила килимця.
– Здоров, Миколо, – сказала вона. – Щось довго тебе не було видно.
– Шукав вітра в полі, – добродушно сказав Микола і відставив відро.
– Ну і знайшов? – Піддубна обперлася складеними руками об поручень ганку.
– Та от тільки те, що там добре, де нас нема, – всміхнувся Микола. – А твій що, вдома?
– Десь носить нечиста сила.
– Чого це ти так неповажно?
– А як мені про нього казать? – звисила, аж пронизливий він став, голос Піддубна. – Таке тобі блудяще стерво!
Микола підійшов ближче.
– Недобре з ним живеш? – спитав тихо.
– А чи ти не знаєш? Зовсім розопсів, старий бахур. Тижнями вдома не бував…
– Та й ти гарна, – сказав ще тихіше і зовсім лагідно Микола. – Не можеш його до себе прив’язать?
– Хіба зіллям напоїть, як твого хлопця поїли.
Микола засміявся. Звузив трохи заспані очі і заблискотів зубами.
– Та нє! Простіше можна! – сказав.
Вона подивилася на нього довгим вивідчим поглядом.
– Щось знаєш?
– Що я можу знати? – сказав Микола, присідаючи на ганку. – Просто знаю тебе ще дівчиною, то й шкода мені тебе… Ми й гуляли трохи разом…
– То було давно й неправда.
– Ну так, я старий був. А оце мені порозказували про походеньки твого…
– В печінках вже мені ті походеньки. Хочу на розвод подавать.
Микола витяг пачку «Спорту» і закурив. Випустив голубе пасмо диму, і воно засвітилось у сонячній стязі.
– Гарна ти така, – сказав протягло. – Дивувало мене завжди: така ти гарна, а чоловіка до себе прив’язати не змогла.
Вона знову подивилася на нього довго і вивідчо.
– До чого це ти?
Він мовчав. Сидів і курив. На вулиці брязнули відра – хтось уже йшов до колонки.
– Коли хочеш поговорити, зайди, – сказала трохи поспішно Піддубна.
– Та що мені говорити, – мовив, переступаючи поріг, Микола. – Одне я тобі скажу: гарна ще ти…
– Оце завів: гарна та гарна. В мене он хлопцеві п’ятнадцятий, – сказала трохи буркітливо, а трохи задоволено Піддубна. – То що ти мені хотів сказати?
– Порадити тобі хотів, – широко всміхнувся Микола. – Та коли вже ти розвод надумалася брать…
Вони стояли серед кімнати й пильно одне на одного дивилися.
– До розводу ще далеко, – ухильно відказала Піддубна.
– Давно ми не бачилися, га? – підморгнув Микола.
– Ну то й що, коли давно. Родич ти мені чи приятель?
– Не родич, це таки правда, – сказав Микола. – А от там, на районі, часом згадував тебе.
Вона засміялася.
– Ну, що ти там таке згадував? Про жінку треба було згадувать!
Він дивився на неї, не відриваючись.
– Я й про жінку згадував і про тебе. Не знаєш чому?
– Не дурій, Миколо! Що ти там мені хотів сказать?
– Щоб ти чоловіка, коли хочеш з ним жити, міцніше до себе прив’язувала…
– До чого це тобі?
– А ні до чого. Просто жаль мені тебе.
– Отак візьму шнурок і прив’яжу його до порога, як пса, – гірко засміялася Піддубна.
– Нє, простіше! – Микола все ще не відривав від неї очей. Вона глипнула на нього і відвела погляд.
– Не розумію я тебе. Морочиш мені голову.
– Та не морочу. Кажу ж, що я згадував тебе там, на районі.
Вона помалу червоніла.
– Хлопець твій де? – спитав.
– До баби в село поїхав…
– Ну от тобі й карти в руки. Зроби своєму хоч раз так, як він тобі робить.
– Верзеш казна-що! – сердито сказала вона і відвернулася до вікна. – Отак вийду на вулицю і буду хапать першого стрічного…
– Для чого? – спокійно відказав Микола. – Коли жінка хоче, то такий сам навернеться…
– Може, це ти й навернувся? – криво всміхнулася вона.
– А може! – сказав Микола і собі всміхаючись. – Не погребуєш, то буду і я.
– Йди вже, кавалер. Он онуки в тебе плачуть.