– В мене нема онуків, – сказав серйозно Микола.
– Один принаймні твій.
– Хтозна, – відповів похапцем. – Не думай, що я тобі лихого хочу…
– Всі ви одним миром мазані. Іди вже, бо, певне, жінка зачекалася…
Він зітхнув. Вони знову зустрілися поглядами, і Микола раптом підморгнув. Піддубна аж залилася барвою.
– Іди ти к чорту! – сказала лагідно і відвернулася.
9.
Вони намагалися витягти корову на колеса. Возика підводила дочка мовчазного чолов’яги, зять з тестем і тещею напружували жили, щоб підняти тварину. Їм вдалося витягти тільки перед, який зайняв майже цілий возик.
– Та не влізе вона сюди, тату, – сказала дочка. – Давайте лучче її на рядні потягнемо.
Похмурий чолов’яга спинився й витер піт з чола. Зять закурив, все обличчя його було в каламутних краплях поту. Маленьке руденьке дівча підійшло до корови і мовчки гладило їй голову.
– Може, родичів покликать, – запропонувала несміливо стара.
– Щоб потім угощать?! – рявкнув похмурий чолов’яга.
– Та кого там і кликать? – озвалася й дочка. – Степан уже, певне, й на роботу поїхав…
– Горбатого покличте, – захихотів зять.
– Ти мені тут зубів не скаль! – повернув люте око похмурий чолов’яга. Зять замовк, хоч на його обличчі ще була скривлена посмішка.
– Вгощать я нікого не збираюся, – сказав похмурий чолов’яга. – Не таке вже це свято, щоб угощать. Ану тягни!
Зять з дочкою схопилися за дишла возика, а старі спробували підняти корову. Однак вона зіслизнула з возика, і дочка з чоловіком трохи не попадали.
– Давай-таки рядно! – знову втер піт похмурий чолов’яга. – Нам би її хоч до грядок дотягти.
Він чвиркнув крізь зуби, а жінки почали розстеляти на землі рядно. Вони налягли на корову й перекотили її, тоді дружно схопилися за кінці рядна: одні тягли, а другі напружено підпихали. Крута, напружена жила перетяла лоб похмурого чолов’яги, поруч важко сопів зять, від натуги в нього аж у грудях позойкувало. Дружно пріли дочка з матір’ю, а позаду втисло в корову свої кулаченята і завзято підпихало її маленьке руденьке дівча – від натуги його обличчя аж зелене стало. Корова зсунулась із місця і поволоклася по зеленій траві.
Перший спіткнувся зять.
– Передихнемо! – сказав, виловлюючи з кишені цигарку.
Всі важко дихали, навіть маленьке, руденьке.
– Я там її оббілую, та й закопаємо, – сказав, з присвистом видихаючи повітря, похмурий чолов’яга.
– Скільки це мняса пропало! – захитала головою дочка.
– Тобі все мнясо в голові, – озвалася стара. – А молочко дитині і нам, а сметана, а масло?
– Поздихаємо в цьому городі! – буркнув похмурий чолов’яга.
– Я небагато щось тут дохлих бачив! – самовпевнено озвався, викрививши рота, зять. – П’яних – то скілько хоч, а дохлих…
– Заткни пельку! – погрозливо прохрипів старий. – Через тебе ото й кинули село!
– Не через мене, а благодаря Степану, – озвався зять. – А мені воно тут і справді лучче!
– Берись!
Вони знову вхопилися за рядно, в кутку рота у зятя тліла цигарка, і здіймався від нього дим, наче пазував він од напруги. Зелено-руде дівча тужилося ззаду, дочка йшла задом і аж косо до землі стала, мати так само з другого боку. Жилка на лобі в похмурого чолов’яги так напружилася, що от-от мала лопнути; над ними світило вмите ранкове сонце і спокійно подзеленькували собі пташки.
– Доброго вам дня! – озвалося від хвіртки. – Може, пособити?
Стояв там Микола і пахтів цигаркою.
– Іди своєю дорогою, – люто обізвався похмурий чолов’яга.
– Я вам казав, дядьку, не пасіть там корови, – сказав Микола. – Чого там тільки нема в тому кутку: дурман, паслін, морквяник, блекота, віха…
– Це ти, зараза, лихо нам накликав! – рвонувся до нього похмурий чолов’яга.
– Ваша впертість її накликала. Я вас учора попереджав, а траву я добре знаю. Там і жовтець, і чемериця, п’яна трава, чистотіл, молочай і бажанна трава…
– Корова поганого зілля не возьме.
– Таж бачите, що взяла. Ви, чоловіче, не кип’ятіться: помогти я вам хочу, – Микола відчинив хвіртку і безстрашно підійшов до рядна.
– Чого ти в’ївся в чоловіка, – озвалася стара. – Хай поможе, коли сам напрошується.
– Беріть-но, чоловіче, з того боку! – сказав Микола.
Вони потягли всі разом, і корова й справді посунулася швидше. Прів уже й Микола, обличчя його всіялося дрібним бісером, корова натужно й важко просувалася по траві; похмурий чолов’яга позирав на Миколу зизим оком, але той, здавалося, не зважав на те. Завзято тяг, і в нього, як і в зятя, диміла міцно закушена в зубах цигарка.