– Я вашого батька вчора попереджав, – сказав, важко дихаючи, Микола, коли вони дотягли корову до грядок. – Гуляв там учора й траву роздивлявся. Що, не було вам чистішого місця для попасу?
– А чого воно раніше її там не брало! – рявкнув мовчазний чолов’яга. – Це твоє лихе око таке содіяло!
– Таке скажете, чоловіче, – засміявся Микола. – Це в старорежимні часи вірили в лихе око. А забрало у вас корову, бо ви, певне, щось комусь недобре зробили. Не за коровою дивилися, а щось вас інше інтересувало!
Вони подивилися один на одного, і було в їхніх очах стільки іскор, що здавалося, спаляться вони.
– Слухай, ти! – вичавив із себе похмурий чолов’яга. – Я не знаю, хто ти такий і чого сюди до нас усунувся. Але покинь мій двір, покинь, доки я тобі черепа лопатою не розсадив.
Він і справді потягся до важкого заступа, що стояв коло повітки, усмішка зникла з Миколиного лиця, і він позадкував.
– Оце такої, чоловіче, – мовив він тихо. – Я вам поміч пропоную…
– Не треба нам твоєї помочі.
– Не треба, то й не треба, – сказав Микола, відступаючи задом до хвіртки.
– Ви вже йому вибачте, – озвалася стара. – Таке в нас горе, то й несамовитий він.
Маленьке руденьке дівча, здається, не зважило на це змагання. Воно підійшло до корови, вклякнуло і, обхопивши корову за шию, раптом заголосило тоненько.
– Принеси мені той ніж, що я з коси зробив, – наказав зятю похмурий чолов’яга і демонстративно повернувся до Миколи спиною.
10.
Увечері ввійшли у хвіртку до похмурого чолов’яги Горбатий із Валькою, Горбатий тримав під пахвою пляшку з самогонкою, а Валька несла в сумці кілограм ковбаси і хлібину. Вони мовчки вручили харчі й горілку господині і посідали на стільці попід стіною. Обличчя в Горбатого й Вальки були насуплені, так само насуплені були зять із тестем. Через якийсь час поріг переступив Степан із жінкою і двома хлопцями, жінка дала господині згорток із свинячою печінкою і пляшку казьонки. Степанові хлопці відразу ж вимелися надвір, і до них неквапно підійшла руденька дівчинка.
– А в нас корова здохла! – сказала вона і шмигнула носом.
– Ми знаємо, – сказав старший хлопчак. – А де її закопали?
У цей час у хвіртку прошмигнула бочком маленька, худорлява Коростячка, під рукою в неї теж був згорток. Вона підійшла до дітей і погладила кожне по голівці.
– Бідні діти! – сказала вона, зітхнувши.
– Бідні не ми, а вона, – показав пальцем на руденьку старший хлопчак. – У нас корови не дохнуть.
– Не дохнуть, бо їх нема, – заломила брову Коростячка і погладила по голові тільки руденьку.
Хлопчак побагровів.
– У нас усьо є! – сказав із притиском. – Папа захоче, то в нас буде не одна корова, а три!
– Аякже, аякже, – згодилася Коростячка і, згорбившись іще більше, подріботіла до ганку.
Вона переступила поріг і віддала господині й свій пакунок.
– Це я пиріжечків з капустою спекла! – сказала, шукаючи вільного місця. Стілець знайшовся у кутку під іконами, і вона хутенько подріботіла туди.
Вони сиділи у сутінній кімнаті, освітленій двома малими віконцями. Світло падало в цій хаті тільки на Степана, через що його лице начебто вирізнялося з-поміж інших. Похмурий чолов’яга був аж сірий на обличчя і мовчав. Зять курив, зігнувшись на стільці, побіч нього, випростаний і сумно-урочистий, завмер Горбатий. Валька намагалася втримати той-таки вираз на обличчі, але позіхи роздирали їй рота, і вона покусувала тремтячі вуста. Степаниха приплющилася, наче не виспалася і готувалася доспати своє вже тут.
– Я, дядьку, придумав, що зробить, – надмірно голосно озвався Степан. – Не дуже ви убивайтеся, ми повернемо вам корову.
– З ями ти її викопаєш? – буркнув похмурий чолов’яга.
– Чого там з ями? – На вустах у Степана заграла тоненька посмішка. – У нас на м’ясокомбінаті зараз робочі требуються. Підіть, і за рік вернете собі втрачене м’ясо…
– Що мені з того м’яса! – зітхнув похмурий чолов’яга.
– Все ж лучче, як нічого, – зауважив, ледве розтуляючи губи, Горбатий.
– А коли хочете, щоб за півроку вам корова вернулася, то устройте туди і зятя. Вдвох воно завжди сподобніше.
Степанів голос звучав підкреслено голосно; завжди, коли він заговорював, його жінка злякано розплющувала очі, але, побачивши, що все гаразд, знову западала в дрімки.