– Це ти щось не зовсім дурне сказав, – озвався похмурий чолов’яга.
– Я дурного, дядьку, ніколи не кажу, – Степанові очі стали як щілини, і він завовтузився на стільці, аж той зарипів. – А раджу я вам це тому, щоб ви на мене серця не мали за ту корову: це ж я витяг вас із того села.
– Та що ти таке кажеш! – заговорив раптом високим, майже жіночим голосом зять похмурого чолов’яги. – Чого б це ми мали на тебе серце? Ти нам благодіяніе зробив, а ми б сердилися? – Він засміявся так тихо, що це зовсім не порушило урочистої й сумної їхньої настроєності.
Зайшла дочка похмурого чолов’яги і поставила на стіл дві пляшки: одну казьонки, а другу самогонки. Зайшла і господиня, поставила нарізану ковбасу і Коростяччині пиріжки.
– Зараз печінка досмажиться, – сказала вона. – Хороша печінка…
– Сьогоднішня, – не моргнув Степан. – Я от і хочу, тьотю, щоб і ви таку печінку щодня їли…
Господиня змахнула сльозу.
– В ямі наша печінка. Печінка, і м’ясо, і молоко, і масло, і сметана.
– Я до вас піду, – різко сказав похмурий чолов’яга. – До кого там треба підходить?
– Заведу, – сказав Степан. – Вийдемо завтра, як на роботу, то я й заведу.
– Ти там того, – сказав похмурий чолов’яга жінці, – навари нам картоплі.
– Вже кипить! – зголосила господиня І витерла кінчиком фартуха собі сльози.
11.
Старий Шкалик сидів на сходах, підтягши ноги; сперся об коліно підборіддям; у роті в нього стриміла самокрутка, яка вила сиві пасемка диму; очі його були порожні й пласкі, як латунні копійки, а зморщене, брунатне личко закостеніло. Саме спадали на порожній двір сутінки, і в цих сутінках подобав Шкалик на великий, кострубатий гриб.
– Чого, Тимохо, такий сумний? – тепло спитав у нього Микола.
Шкалик випустив густіший клубінь диму, очі його зволожіли.
– Та от випить нема за що, – сказав протягло.
Микола присів поруч на приступці.
– Потрібна тобі та випивачка? Здоров’я стратиш.
– Через це й трачу, що нема чого випить, – так само протягло сказав Шкалик.
– А получка коли?
– Ще три дні чекать, а позичати ніхто не хоче.
– Чого ж не хоче, Тимохо?
– Бо не всігда оддаю я, от чого.
– Скільки тобі дати, Тимохо?
Шкалик заворушився. Подивився недовірливо, але за хвилю знову зробився наче гриб.
– То скільки тобі дати?
– А коли не віддам я, Миколо? – глухо сказав Шкалик. – Ти ж бо такий, що тобі не можна не віддавать.
– Це ти правильно сказав, – Микола витяг цигару й собі і закурив. – А може, я хочу, щоб ти відробив мені ті гроші.
– Хату собі хочеш ставить?
– Для чого мені хата? – засміявся неголосно Микола. – Хата в мене є. Інакше мені відробиш…
Шкалик подивився на нього уважно.
– Вікна Горбатому треба побить, – чвиркнув Микола слиною.
– Зараз?
– Не, чого зараз? Завтра поб’єш. І то, знаєш, коли? В дев’ять вечора.
– Я хлопців своїх пошлю.
– А вони мовчать уміють, Тимохо?
– Як могила, – видихнув гаряче повітря Шкалик.
– Я тобі дам за це на півлітру. Тільки не камінням тра бить, сам знаєш, діти там, нещастя може получиться.
– Палками поб’ють.
– Оце саме те. І не пізніше, як я сказав.
– Чого тобі так?
– А того, що я сам тоді в них сидітиму. А за хлопцями твоїми й поженуся. Хай не бояться.
– Та вони не бояться, – хихикнув Шкалик. – Чорта лисого їх хтось зловить!
– Ну, тоді хай Горбатий женеться, – сказав Микола й поліз у кишеню. Вийняв з гаманця двадцять п’ятку й подав.
– Може, ще чого треба, Миколо? – віддано спитав Шкалик.
– Жінці своїй про це не кажи! Позичив, мовляв, та й годі!
– Таж не дурний я, їй-богу!
– Через це й веду з тобою цей уговор.
– Може, ми разом цю півлітру й роздавим?
– З жінкою роздави. Вона в тебе така, що не відсува.
– А не відсува.
Микола встав, а Шкалика ніби водою з ганку змило – вже бовванів аж коло хвіртки. В прочілі своїх дверей з’явилася опасиста постать дочки божевільного.
– Гуляєте, дядю?
– Таж гуляю, – засміявся Микола.
– Мені про вас сьодня таке сказали…
– Що ж про мене могли сказать? – засвітив він у сутіні зубами.
– Що ви начебто клинці до Піддубної підбиваєте. А що, вам тьоті мало?
– Пащекувата ти, – трохи невдоволено озвався Микола.