– І треба було вам тратиться, – сказала братова добродушно.
– Забирай печінку, – сказав їй чоловік. – І можеш уже смажити.
– В хаті будемо чи тут, надворі?
– Надворі воно сподобиіше, – озвалася Ганя.
Над хвірткою світилося вже якесь жіноче обличчя.
– Сусідко! – гукнуло воно. – А підійдіть-но сюди, сусідко!
– Вже купці на м’ясо прийшли, – сказав брат.
Братова повільно пішла до хвіртки.
– Розпали-но плиту, – наказала вона на ходу чоловікові.
– Трохи продамо сусідам, а решту на базар, – сказав той і потер руки. – Ех, давно я не їв свіжини!
Стояло серед неба маленьке кругле сонце, тремтіло й трусило на світ проміння, і обличчя людей у тому сонці молоділи й матовіли, а листя лисніло, витискаючи з себе олію. Верболози щасливо плакали, скапуючи гарячими краплями в не менш гарячий пісок; гуляла на чистому плесі риба, зовсім не зважаючи на купальників, що перетинали те плесо вздовж і впоперек, – були-бо захмелені цим сонцем і днем. Брат роздмухував у літній печі вогонь, братова перемовлялась із сусідкою, з якою розділена була хвірткою, і їхні високі голоси мирно дзвеніли. Микола спинився серед двору і раптом задивився туди, на горби, густо засипані ліщиною, і на поля, що вигинали на тих горбах оксамитні хвилі. Текла через ті горби і через поле дорога, по якій їхав самітний велосипедист, і чи той велосипедист серед розбурханих хвиль, чи така вибуяла зелень принесли в його душу малий, але напрочуд відчутний смуток. Він завмер на хвилину, дослухаючись до того смутку в собі, тенькнуло йому щось усередині – перевів погляд на дружину. Ганя тихо розмовляла із Варкою, її засмагле обличчя, обрамлене білою хусткою, було гарне. Глуха туга сколихнулась у Миколинім серці, відчув він, що віддаляється від цього обличчя і від цього заповненого родичами двору. Був уже сам тим велосипедистом серед вигинливих зелених хвиль, натискав і натискав на педалі і таки віддалявся від них, а передусім від цього гарного обличчя, обрамленого білою хусткою, до якого так поривалося його серце. Він затис вуста і підійшов до швагра, який і досі роздував у літній печі вогонь.
– Може, допомогти дровець урубати? – спитав лагідно.
19.
В рогатках продавала, як завжди, насіння Савчиха, і Микола спинився коло неї.
– Як торгується, тьотю?
– Та трасця його матері з такою торгівлею, – буркнула стара. – Колись воно й насіння більше їли.
– Ви б сіли на люднішому місці.
– Щоб міліція ганяла? – подивилася на нього сердито Савчиха.
– Та й це правда. Насипте мені дві склянки.
Він наставив кишеню, й Савчиха насипала туди насіння.
Повернув на Чуднівську: повз будинок, де зараз жив, минув вісімнадцяту школу і відчув, що ноги понесли його швидше. Тримав під пахвою газетний згорток, обкручений паперовою шворкою, запускав руку до кишені і кидав до рота насіння.
Ішов парком, гризучи зерно і плюючи лушпинням, очі його наче поменшали й вицвіли, короткі ноги моторно долали дорогу – ішов він хутко. Гуляла довкола молодь: ошатні дівчата й хлопці, біля брами сонно сиділа контролерка, і він пройшов повз неї, мало не зачепивши. Попереду простяглася смуга бульвару: дерева, втрамбована жовта алея, повна гуляків, – він ішов у цій винарядженій юрбі, кашкет налягав на очі, а лушпиння випльовувалося під ноги. Зрештою, не витримав цієї велелюдності й зійшов на хідник. Біля пивного кіоска стояла юрба, він спинився і спитав якогось пузаня, як пиво.
– Пиво свіже, – сказав фальцетом пузань і усміхнувся запіненим ротом.
Микола став у чергу і раптом почув, що навколо зудить, наче рій басовитих бджіл, гул голосів. Став так, щоб бачити людей, пив пиво й дивився.
На Садовій тлуму вже не було, але люди ходили так само неквапно – в повітрі відчувався недавно проминулий спечний день. Старі дихали, трохи повідкривавши роти, і він відчув, що і в нього спітнів лоб. Легенький сухий легіт повіяв із глибини вулиці – приємно було вловлювати його обличчям.
– А я думала, що не прийдете, – сказала Валька і ввійшла в двері, відкинувши довгу й не зовсім чисту марлю, що заслоняла прочіл. Микола втрапив у темний коридорець, а за мить його осліпило світло – Валька натисла на вмикач. Кімната була охайна, з безліччю мережаного безділля – фіранки, скатерка на столі, підставки під вази і кухлики, торочки простирадла, що сягало землі. На стінах темніли вицвілі фотокартки, на одній із них він побачив Горбатого, а на другій Степана.