Трюде Тайґе
Пацієнт
«Ніс est locus ubi sanguis urinaque arcana vitae aperiant»
«Тут місце, де кров і сеча відкривають таємниці життя»
5 квітня 1993
Скоро мій час мине. Я відчуваю, як наближається ця мить, і я — той, хто невимовно боявся кінця, — примирився, хоч ніколи не думав, що здатний на таке.
Можливо, те, що пишу зараз, стане найостаннішим записом у моїх нотатках, які веду весь цей рік. Якщо хтось їх знайде, то, мабуть, намучиться, щоб відчитати мій почерк, — настільки я ослаб, я — той, хто завжди дбав про гарне писання.
Пишучи, я безнастанно думав про Юлію. Маленька Юлія так багато запитувала, і це вона спонукала мене розповісти про все побачене й почуте. Але що найважливіше: вона змусила мене повірити, що моє життя не минуло намарно.
Анне-Марія вже має на руках заповіт. Сподіваюся, Юлія тішитиметься картиною. Лише вона знає її цінність. Цікаво, наскільки восьмилітка знається на такому?
Мої життєві сили висоталися, джерело пересохло, більше мені нічого розповісти. Тут усе закінчується. Уже нічого більше не має значення; я нічого не відчуваю, ніби я вже не я.
Шкодую, що раніше не розповів того, що пережив. Тоді, можливо, не сталось би цих жахіть. Але хто б мені повірив? Я — душевнохворий, пацієнт, неосудна людина.
Можливо, мені вдасться з’ясувати, чи мав рацію стародавній Крез, стверджуючи: людина лише тоді щаслива, коли помре. Я запитую себе, як можна про це довідатися, коли вже більше не існуєш?
Крез з Дікемарка
1
Клініка Дікемарк,
15 травня 1993
Доглядальниця Анне-Марія Ског ніколи раніше не бачила літньої жінки, яка стояла на порозі кухні, запитуючи, де їй знайти Ґюннара Лауріцена. Їй було десь під вісімдесят, маленька на зріст і мила на вигляд, одягнена в чорне двобортне пальто. Очі вибляклі й сумні, але смуток, здавалося, був не з якоїсь причини, а мовби постійно їй властивий. Перед собою жінка тримала обома руками червону торбинку.
— Я його сестра, — сказала вона, подаючи руку Анне-Марії. — Лідія Лауріцен.
Анне-Марія розгублено подивилася на жінку.
— Ґюннар Лауріцен? Але в нас немає… — почала вона.
І раптом здогадалася. Жінка мала на увазі Креза. Чиста випадковість, що Анне-Марія згадала його справжнє ім’я. Скільки вона тут працює — скоро вже п’ятдесят років, — ніхто його так не називав.
— Можна з ним побачитися?
— Звичайно, але, боюся, він дуже слабкий.
— Мені вже про це повідомили, — сказала Лідія Лауріцен, рушаючи за Анне-Марією до холу. — Тут гарно, — завважила вона, коли вони піднімалися широкими сходами, які вели на другий поверх; на стінах висіли великі барвисті герби, що їх змайстрували пацієнти.
Крез перебував тут довше за Анне-Марію. Казали, що потрапив до лікарні в двадцятирічному віці, а тепер йому виповнилося сімдесят сім. Анне-Марія ніколи не чула про існування його сестри. Чи будь-яких інших родичів. Він жодним словом ніколи не згадував братів-сестер або батьків, ані в розмові з нею, ані з будь-ким іншим; це вона добре знала, вони часто розмовляли, а вона все дивувалася, чому його ніхто не провідує. Чи мав він близьких? Лікарі, вочевидь, мали більше інформації, бо ж є записи в журналах, але молодший медперсонал не мав до них доступу. І ось тепер, коли він лежить на смертному одрі, раптом з’являється сестра. Анне-Марія була обурена, але доклала зусиль, щоб відвідувачка цього не зауважила.
Крез лежав з заплющеними очима. Анне-Марія підсунула до ліжка стільця. Сестра сіла, кілька секунд дивилася на брата, а тоді поклала руку поверх його долоні. Надто давно хтось, хто близько знав його, брав його отак за руку, подумала Анне-Марія, виходячи з кімнати. Хтось, хто знав його в дитинстві та юності, хто знав, ким він був і ким став.
За годину сестра повернулася. Вона була схвильована, бліда на обличчі, в очах блищали сльози. Чи її сльози від того, що брат помирає, чи від нечистого сумління, що не піклувалася про нього за життя, майнула Анне-Марії думка.
— Він щось прошепотів, — сказала жінка.
— Що?
— Мені виразно вчулося: «Вони тут убивають людей».