— Дивно повернутися в Дікемарк? — запитала Кайса. — Ти ж тут часто бувала в дитинстві.
Дивно? Ні, гарно. Я люблю Дікемарк змалку. Тут безпечно, затишно, у моїй кімнаті, лише в моїй кімнаті, поміж чотирьох моїх стін.
Кайса глянула на картину на мольберті. Троє дітей сидять на східцях: дві дівчинки й хлопчик. Найстарша дівчинка тримає на колінах найменшу, хлопчик обіймає її за плечі. На картині літо; діти вбрані в легкі одежини: голі руки й ноги. Бузковий клематис обвиває поручні сходів. Білий будинок, а з темного отвору дверей, відразу за спинами дітей, визирає велетенське обличчя, яке Юлія тільки почала малювати; очі накреслені грубими чорними штрихами, волосся — каштанового кольору.
На стінах висіло багато картин.
— Які гарні, — промовила Кайса.
На всіх зображено старого чоловіка в різних позах: на одній він лежав у ліжку, втупившись поглядом у стелю, на іншій — стояв біля вікна, ще на іншій — сидів у кріслі, накривши коліна пледом. Кайса підійшла ближче, щоб роздивитися підписи: «Сором», «Жага», «Зрада», «Туга». Одна картина називалася «Радість». На ній чоловік стояв біля мольберта й малював. Обличчя зосереджене, він ледь усміхався, майже невловно.
— Це — Крез? — запитала Кайса.
То такий він був на вигляд?
Звідки вона знає про Креза?
— Це він стоїть біля вікна у своїй кімнаті в Бйоркелі? — знову запитала Кайса, показуючи на будівлю за вікном.
Вона теж його знала?
— Саме тут, у Дагалі, він знайшов картини Мунка. Ти це знала? Минає рівно сімдесят два роки, як він знайшов тут, у підвалі, «Сумнів».
Не дочекавшись відповіді, Кайса повела далі:
— Мені здається, Крез відсторонився від світу. Я не знаю, чому. А ти знаєш?
Ні, не знаю, він ніколи не розповідав, чому опинився в Дікемарку. Ми про таке не говорили.
— Гадаю, світ був для нього надто обтяжливий.
То вона так думає?
— Але мені здається, він зустрів людину, яка зробила для нього світ щасливішим місцем. Ти була для нього дуже важливою, можливо, важливішою, ніж здогадуєшся, — мовила Кайса, скоса глянувши на Юлію.
Ніякої реакції. Ніякої міміки. Лише порожній погляд у вікно. Але, відвернувшись від Юлії, Кайса відчула, ніби та дивиться їй у спину.
Звідки вона знає про мене й Креза?
— Мені здається, ти трохи на нього схожа. Ти теж втекла від світу, бо він тобі надто обтяжливий.
Звідки їй про це відомо, вона ж мене не знає.
— Найбільше мене дивує, чому ти не втекла від Нільса. Ти ж могла?
Утікати? Вона певна, що я не втікала. Навіщо? Вона не знає, що він мене врятував. І я стала його в’язнем.
— Він давав тобі наркотики?
Наркотики? Пігулки мене рятували.
— Всі ці роки, чотирнадцять років ти прожила в Нільса.
Аж так багато? Я й не знала, усе зникало вві сні й темряві. А куди мені було йти? Наражатися на небезпеку поза стінами?
— Що ти відчувала до Нільса? Це мені теж цікаво, — сказала Кайса.
Я його кохала. Спочатку. Дуже довго. А потім… і потім — теж, іноді. А тоді все змінилося. По телевізору показали фото, зняте на сходах, того дня, коли нас покинув тато. До мене повернулися спогади. Усе, про що я перестала згадувати. І тоді все змінилося.
— Я щось тобі привезла. — промовила Кайса.
Вона вийняла з торбинки пожовклі списані аркуші, підсунула до Юлії стільця, сіла біля неї і простягнула нотатки. Ніякої реакції. Тоді вийняла флакончик.
— Бачиш? Тут написано «Юлія». Це — парфуми, їх виготовив Крез і назвав на твою честь. Гадаю, він знайшов досконалу формулу, яку шукав усе своє життя. Знаєш, чому я так думаю? Бо він про це розповів.
Парфуми «Юлія»? Розповів? Кому?
Кайса поклала флакон на коліна Юлії.
— Він написав повість про своє життя, про те, чого зазнав і що пережив. Він і про тебе написав, — і Кайса почала читати. — «Пишучи, я безнастанно думав про Юлію. Вона, маленька Юлія, так багато запитувала, і це вона спонукала мене розповісти про все побачене й почуте. Але що найважливіше: вона змусила мене повірити, що моє життя не минуло намарно».
Руки Юлії, згорнені на колінах, розтулилися, пальці поволі обхопили флакон.
Кайса читала далі. Час до часу поглядала на Юлію, але вираз її обличчя ні на мить не мінявся.
