— Давно її має?
— Не можу точно сказати… Його мати родом звідси, з Кінця. Приємний фацет. Приїжджає зазвичай сам, думаю, зараз не має коханки. А колись, здається, жив з отією блондинкою, яка була суддею на «Ідолі» одночасно з ним, хіба ні? Принаймні так писали в журналі «Телегід». Якщо він ще парубок, то завидний хлоп для жіноцтва, — засміялася вона й додала: — Але він мені трохи застарий, йому ж десь під сороківку, правда? До того ж, я чула, що він бабій!
Кайса запитала, чи далеко ще до Кінця.
— Три з гаком кілометри. Ви маєте якийсь стосунок до притулку для біженців? — касирка кивнула вбік штатива з газетами.
— Ні, — відповіла Кайса й взяла місцеву газетку «Західні новини».
«Протести проти притулку для біженців» — прочитала вона на першій сторінці й упізнала на фото стару будівлю санаторію.
— Справжній будинок з привидами, — вела далі касирка. — У дитинстві ми страх як боялися того місця. Кажуть, там досі блукає примара одного пацієнта, а вони надумали поселити туди бідолашних, змордованих людей. Невже не можна було знайти приємнішого притулку? Що вони там будуть робити? Крабів ловити?
Кайса доплатила за газету й поїхала далі. Маленький швидкісний катер мчав через фьорд. Він важко гупав до кожної здибленої хвилі, збиту піняву підхоплював вітер і піднімав високо в повітря. Кайса їхала повільно. Видимість була погана, ще й небесні шлюзи відкрилися. Великий град барабанив по лобовому склі й вибілював дорогу попереду. Вона обминула місток клуні, який виступав просто на дорогу, об’їхала ґанок старого будинку. Шквал стих так само несподівано, як налетів. А коли проминула вказівник «Кінець», попереду відкрився широкий краєвид. Стрепіхаті китиці трави хилилися вбік моря. Один пірс прямо виступав з суходолу у воду, другий завертався під прямим кутом — разом вони утворювали чотирикутник. Вхід до крихітної гавані був на одному куті. Усередині швартувалися малі човни, а вздовж берега тягнулися вервечкою човнові клуні, подекуди більші шопи й п’ять-шість рибацьких хижок.
Біля крайнього будинку Кайса зупинилася, опустила вікно з боку пасажирського сидіння. Дім Юлії: доволі стара червона будівля на два поверхи з підвалом. Від гаража при дорозі до вхідних дверей вели сходи, викладені з плаского каміння. Кайса повільно рушила повз садибу, проїхала майданчик розвороту й покотилася ще вужчою гравійною доріжкою далі. Через п’ятдесят метрів вона опинилася на вершечку пагорба. Перед нею простиралася захищена від відкритого моря затишна бухта Кістевіка, на південно-західному боці здіймався могутній скелястий стрімчак. Бухту вважали справжнім ельдорадо для дайвінгу. За легендою, тут, на дні, лежали рештки великого корабля, повного скарбів. У народі подейкували, що більшість скринь підняли на берег ще в сімнадцятому столітті.
На невеликому стрімкому горбі ледь виднівся старий санаторій, але Кайса звернула вниз, до моря. На паркінґу стояли щонайменше двадцять старих розбитих автівок і чотири занедбані причепи-каравани. Біля іржавого контейнера на краю причалу стримів вантажний кран, під стіною довгої будівлі — стара вантажівка. На знищеній негодою табличці на стіні вона прочитала напис «Фабрика риболовецького спорядження Кістевіка». Невеличкий пірс вів до напівзруйнованої човнової клуні.
Вона заглушила двигун, сиділа й дивилася на море. Коли їй було дев’ять-десять років — тоді родина ще жила тут, — вона обходила острів понад берегом від Квітсаннвіки в Лусвіці до Кінця у Флятбюгді. Вставала з батьком в суботу на світанні, коли був відплив. То була виснажлива прогулянка, доводилося перелазити доволі глибокі ями й западини, які оголилися на морському дні.
Вітер гнав з моря хмари. Шарґа, як називали таку погоду місцеві. Кайса всміхнулася. Вона любила шарґу з вітром, снігом і дощем, такого їй бракувало згодом, коли вони переселились на південь.
На цьому краю Норвегії циклони були частими гостями. Моряки й морські мандрівники полегшено зітхали, коли нарешті щасливо проминали Стадгавет, найсуворішу ділянку моря біля західного узбережжя, і входили в спокійніші води поміж островами. Що загартовані морські вовки на вітрильних суднах у давні часи, що японські туристи на сучасних швидкісних яхтах не раз хапалися за релінги й глибоко переводили подих, радіючи, що вижили.