— Ти занадто багато розпитуєш!
— Та я…
Він ще голосніше підкрутив звук телевізора.
Розмову було закінчено.
9
Фруде Ульсен з несхвальною міною дивився, як мати напихає до рота шматок бісквітного торта. Вона голосно чавкала. Він ненавидів оте чавкання. Скільки можна просити її не чавкати? Мати була схожа на жирну свиню, живим нагадуванням його змарнованого життя. Це її вина. Стара язиката поплета, тільки й знає, що нудить, плете й плете щось, що купи не тримається, і цій журналістці наплела хтозна-чого. Чого це вона приперлася зі своїми розпитуваннями, що він бачив?
Клята, тлуста старушенція. Якби не ти, я жив би нормальним життям.
Він вискочив надвір, став на сходах, довго теребив у руках пластинку з пігулками, насилу витиснув одну й ковтнув, а тоді вийняв з нагрудної кишені пачку цигарок й вибив з неї одну цигарку. Закинув голову, задивившись на небо. Погодний сайт yr.no обіцяв затяжні дощі, й цього разу не збрехав. Дощові хмари громадилися над морем і за горами, дощ відчувався у повітрі. Фруде глянув на годинника: 20.19. Астрономи називають таку пору доби навігаційними сутінками, які рівно за дві хвилини плавно перетечуть в астрономічні сутінки. Відучора день став на три хвилини довший. А завтра подовшає іще на три хвилини. На шість хвилин довший за два дні. Це добре, що надходять світлі часи. У темну пору року його змагала нестерпна важкість у голові, усе важчало, саме життя ставало важчим. Хоч би ще сніжило взимку, і сніг хоча б трохи полежав на землі, то було б світліше й приємніше надворі. Але такі зими він пам’ятав хіба в дитинстві. Тоді вони щодня ходили на лижі — принаймні так згадувалося, — зістрибували з даху альтанки у височенні кучугури. Відтоді порядних зим не бувало, сама лише шарґа з мокрим снігом і дощем, хляпа й твань під ногами, а коли іноді вночі підмерзало, під ногами скліла ожеледь, і майже неможливо було дійти стежкою від дому до клуні. Але надходить весна, і це вселяє надію, хоча дощитиме ще, певно, не один тиждень. Він глибоко затягнувся димом, погляд зачепився за крайній будинок на вулиці. Дім Юлії.
Спогади про неї мовби нуртували в крові, циркулювали тілом, з рівними проміжками проходячи крізь серце. Ночами йому часто снилося, як вони разом купалися в Кістевіці, як він брав її з собою на риболовлю або ж вони перевертали сіно чи трамбували його ногами, складаючи в причіп, уві сні вона цілувала його, обіймала за шию. Її шкіра здавалася на дотик, мов шовк, вона усміхалася, задерикувато зазирала йому в очі. Уві сні його завжди огортали одні й ті ж відчуття: тепло й збудження.
Того вечора в домі молитви він пішов по неї, почекав, доки вона збереться, вона завжди йшла раніше за інших. Він встав відразу після того, як заспівав хор. «Я хочу, щоб моє життя було вічною хвалою тобі» — співали голоси — він це добре пам’ятав. Ніхто не помітив, як він вислизнув з молитовного дому.
Юлія відійшла вже далеченько, коли він вийшов надвір. Він дотримувався відстані між ними. Вона крокувала швидко, ніби кудись квапилася. Було темно, ніде не світилося, вуличні ліхтарі вийшли з ладу. Проходячи повз будинки з зовнішнім освітленням, він намагався триматися в тіні. А на зовсім темних відтинках дороги наздоганяв її. Вона побігла, оглядаючись через плече. Він кричав їй навздогін, називав своє ім’я, волав, що хоче лише поговорити з нею. Та вона не зважала, бігла далі. Він відчув, як у ньому бубнявіє лють, немов чорний туман, який насувається з моря, а тоді скочується в долини гірськими схилами. Та до біса! Вона не сміє ставитися до нього, як до якогось нікчемного хлопчиська! Він бачив, як вона всміхається до інших. Для нього ж, коли заговорював з нею, ніколи не було усмішки.
Коли він був за п’ять-десять метрів від неї, вона раптом зупинилася і обернулася, затулившись руками. Очі налякані. Це страшенно провокувало. Вона не сміє так дивитися на нього, вона повинна тепло всміхатися, простягнути назустріч руки, пригорнутися до нього всім тілом…
Він засапався.
— Я лише хочу поговорити, — сказав він.
— Забирайся геть! — закричала вона. — Я не хочу з тобою розмовляти. Я маю з деким зустрітися.
Він схопив її, зловив за шалика, потягнув, і шалик залишився у його руці.
Вона мала такий нажаханий вигляд, мовби бачила перед собою чудовисько. Він шарпнув її за плечі, притягнув до себе й відчув пронизливий біль, коли вона впилася нігтями в його долоні. Вона закричала. Вона не повинна кричати, вона повинна всміхатися. Не думаючи, інстинктивно, заніс руку й ударив. Вона впала навзнак, а він схилився над нею і вдарив кулаком ще раз.