Фруде Ульсен ще раз глибоко затягнувся і поволі видихнув носом дим. Усі ці думки опосідали його щодня. Але йому жодного разу й на думку не спадало розповісти комусь, що трапилося, чи зізнатися у своїй брехні. Він сам себе загнав у глухий кут, з якого не було виходу. Він давно з цим змирився. До того ж, це вже не мало ніякого значення, нема вже ні Юлії, ні Аллана. Ніхто ні про що не довідається. Доки він триматиме рот на замку. Фруде люто забичкував цигарку в горщику з зів’ялими рештками торішніх квітів. Перш ніж зайти до будинку, глянув на годинника: 20.21. Настали астрономічні сутінки.
10
Їй хотілось би мати своє ательє. Хоча б кімнату з денним світлом. Фарби мали несправжній вигляд попри приставлену до мольберта потужну настільну лампу. На всіх її картинах був зображений старий чоловік. У різних позах: лежав у ліжку, втупившись порожнім поглядом у стелю; біля вікна, задивлений у далину, стужений за волею; на стільці, загорнений у плед, замкнений у собі, сумний; у ліжку, спиною до глядача, ніби відвернувшись від усього світу. Картини мали підписи: «Сором», «Жага», «Зрада» і «Туга». Одна називалася «Радість» — там він стояв біля мольберта і малював; пензлик ледь торкався полотна, обличчя зосереджене, брови насуплені й ледь помітна усмішка.
Телевізор увімкнений на спортивному каналі, спорт її не цікавив, та вона не вимикала — хоч якесь товариство. Вона глянула на будильник — ще година, але голова відчувалася такою ясною, що їй захотілося почати новий сюжет.
— Це мало б бути щось імпресіоністське, мінливе світло, каскад барв, без розставляння акцентів.
— Як виразно я це пригадую, до найменших подробиць.
Вона часто розмовляла вголос з собою.
Час до часу клала руку на коліно, не могла довго водити пензлем по полотні — рука починала тремтіти. Вона пильнувала за годинником. Коли минула вже майже година, ковтнула піґулку, відкладену на столику біля ліжка й лягла.
Точнісінько тієї миті стрілки годинника показали дванадцяту, і світло згасло. Вона згорнулася клубочком під ковдрою, немов маленьке звірятко, далі розмовляючи сама з собою.
— Я іду білим піщаним пляжем, світить сонце, хвилі набігають на берег. Я боса, у м’якій шовковій літній сукенці, високо задираю поділ, коли хвилі накочуються на ноги.
11
— Привіт! Я називаюся Кайса Курей. Чи можна з вами поговорити?
Жінка, трохи за сімдесят, приглядалася до неї у щілинку прочинених дверей. Кайса помітила її обличчя у вікні вітальні між квітковими горщиками, коли поверталася вчора додому після розмови з Фруде Ульсеном та його матір’ю.
— Мені нічого не треба, — сказала жінка.
Кайса запевнила, що нічого не продає, вона журналістка.
— Ви мешкали тут, коли в селі ще був санаторій?
— Я живу тут усе життя, — жінка зо дві секунди уважно розглядала Кайсу, а тоді всміхнулася. — Ви маєте зовсім нестрашний вигляд, можете зайти до хати.
— Нас зовсім не втішила перспектива появи психіатричної лікарні по сусідству. Але минулося без проблем, — розповідала Ґюнвур Сюнне (так звали жінку), ведучи гостю коридором до захаращеної меблями вітальні.
На двох підвіконнях густо стояли одне біля одного квіткові горщики: азалія, фіалки, дві орхідеї і барвисті бегонії. В одному кутку росла велетенська юкка. Вся стіна над канапою була в родинних фотографіях різних розмірів, а стіна над телевізором — з фотографіями внуків. Ґюнвур відпустила ходунки, поволі опустилася в бордовий фотель, а Кайсу запросила жестом сісти на канапу по інший бік столу.
— Я там працювала, як тільки його відкрили 1994 року й до самого закриття 2003, — сказала вона. — І ми… — жінка затнулася. — Ой, я зовсім забула, ви ж, напевно, випили б кави.
Кайса відмовилася, мовляв не варто клопоту, але Ґюнвур наполягала. На кухні стоїть кавник зі щойно завареною кавою, чи не була б вона така ласкава принести його?
На кухні панувала ідеальна чистота, мийка з нержавійки так блищала, що в неї можна було дивитися, як у дзеркало. Кухонні шафки з темного дерева, скло в дверцятах скріплене свинцевими перемичками. Плетені гачком фіранки, на столі — мереживні серветки в гарданґерському стилі. Усе в домі свідчило про любов Ґюнвур до рукоділля. Кайса помітила плетиво на столі у вітальні, вишиті картини на стінах і гаптовані подушки на канапі.
— Які саме пацієнти лікувалися у санаторії? Звідки вони були? — поцікавилася Кайса.
— З усієї країни, люди, яким заважкою була їхня ноша. Філіжанки в шафці над мийкою, — вставила вона й заговорила голосніше, коли Кайса пішла на кухню по філіжанки. — Більшість страждали від нав’язливих думок, страхів і депресії — на цьому й спеціалізувалися лікарі, я гадаю. Пацієнти лежали там довго, їх ще до того багато разів госпіталізували десь в інших закладах. Усі доглянуті, мабуть, самі оплачували частину лікування. Це ж була приватна інституція, але з державною дотацією.