Кайса підвелася.
— Не хочу більше забирати вашого часу, — сказала вона, але Ґюнвур вже не могла спинитися.
— Їм варто було краще перевірити Фруде Ульсена, така моя думка! Знаєте, що це він навів на Аллана поліцію? Завжди був дивним…
— А що він тепер робить? Має роботу?
— Не працює вже роками. Живе на допомогу з непрацездатності. А в санаторії тоді був на всі руки майстром.
Кайса вдягнула куртку, рушила до дверей.
— Першою думкою багатьох було, що до зникнення причетний, звісно, хтось з санаторію, — вела далі Ґюнвур. — Але психічно хворі зазвичай не гуляють, де їм заманеться, і не нападають на людей. Вони не буйні, їм досить своїх мух у голові, я б так сказала. До того ж, ми завжди зачиняли двері о восьмій. А потім робили регулярні обходи, наглядали за всіма пацієнтами. Ні, там був повний контроль, ніхто з пацієнтів не міг бути причетний до зникнення Юлії.
Стара жінка підвелася, вхопилася за ходунки.
— Дякую, що завітали в гості, я тут сиджу цілими днями сама. Заходьте, якщо вам ще щось спаде на думку.
Кайса подякувала за запрошення, пообіцяла скористатися ним при нагоді. Вона відчинила двері, Ґюнвур викотилася ходунцями повз неї у коридор.
— До речі, Юлія мала подруг, з якими я могла б поговорити? — запитала Кайса вже на порозі.
— Небагато, наскільки я можу судити, але вона ходила до одного класу з моєю донькою, Ґюнн. Можете зайти до неї, вона мешкає просто через дорогу, — Ґюнвур відчинила двері, визирнула надвір. — Авто стоїть, то вона вдома.
— Хто був пацієнтом, який помер тієї ночі?
— Як же його звали?.. Якесь подвійне ім’я. Ян-Генрік… Ні, то інший… Та як же? Гансен. Щось на «г». Ні, шкода, не згадаю…
Уже виходячи, Кайса звернула увагу на ряд гачків з ключами біля дверей.
— А ключ від санаторію маєте?
— Так, провисів тут усі ці роки.
— А може… ви б мені його…
— …позичила? — Ґюнвур скептично глянула на Кайсу, але потім мовби передумала, зняла ключ з гачка. — За однієї умови… Нікому не признавайтеся, що я вам його дала. Ви ж розумієте, Маріанне зараз тут. Таке недозволено, але яке це має значення… — стара по-змовницькому усміхнулася й простягнула Кайсі ключа. На зеленому пластиковому брелку вишуканим почерком було написано «Санаторій».
12
Ґюнн Гюсбю, донька Ґюнвур, відчинила двері з немовлям на руках. З помешкання пахло дріжджовою випічкою. Жінка відразу запросила Кайсу досередини, щойно почула, про що йдеться.
— Я саме виймаю хліб з духовки, — сказала вона й зникла на кухні, поклавши перед тим дитя в дитяче крісло-гойдалку на підлозі.
— Дівчинка? — запитала Кайса, присівши навпочіпки.
Немовля було вдягнене в рожевий плетений светрик і світло-жовті повзунці.
— Так, її звати Ганна, на честь моєї бабусі. Ми вже маємо трьох хлопчиків, одинадцять, десять і вісім років. Дітей більше не планували, але ось несподівано з’явилася на світ Ганна, — жінка ніжно всміхнулася, виймаючи з духовки довге деко з чотирма хлібами. — Хочете скуштувати?
— Хіба з вами за компанію, — сказала Кайса. — Пахне божественно.
— Пахне домом, — усміхнулася Ґюнн.
Вона накрила на стіл, і вони сіли.
— Я тут недавно перестріла МаХХа в крамниці, — за якийсь час мовила Кайса.
— Він має літню хатинку неподалік. Його мати родом звідси. Для нас, хто знає його змалку, він просто Лассе. Лассе Трюльсен.
Жінки намастили собі хліб маслом.
— Ви хотіли поговорити про Юлію? — озвалася Ґюнн.
Кайса кивнула, жуючи скибку хліба.
— Це якась загадка, що її не знайшли, — сказала Ґюнн.
— Зникнення Юлії вплинуло на село?
— Ще й як! Я досі боюся сама ходити поночі.
— Хоч минуло вже стільки часу?
— Ніколи не забуду тих днів, шок, усі налякані. То було жахливо. А ще читаєш на кожному кроці про вбивць, які немов ходячі бомби. Якщо такий убив раз, то вбиватиме знову. А якщо це хтось місцевий, кого ми знаємо? Уже боюся того часу, коли Ганна виросте, і доведеться відпускати її саму. Дівчатка — більший фактор ризику, як ви розумієте. «Справа Юлії» кинула чорну тінь на все село.
Ґюнн налила каву і далі розповідала про Юлію. Її розповідь ще більше додала Кайсі враження, що дівчина була замкнутою, трималася осторонь від усіх, і саме на неї покладалася найбільша відповідальність у сім’ї.
— Якою була її мати?
— Ну, як вам сказати… Інакшою.
— Це ж як?
— У мої дитячі роки майже всі мами моїх друзів були домогосподарками, мало хто мав освіту й роботу. Маріанне вміла зацікавити розмовами. Вона з тих, хто прийшов сюди з зовнішнього світу, годувала нас балачками про рівноправ’я жінок, казала, що жінки можуть стати ким захочуть, переконувала, що ми повинні мати високі амбіції, не одружуватися надто рано й не обкладатися дітьми, а їхати звідси, вчитися, подаватися у світ. Можливо, саме це й мучило Юлію, — Ґюнн замислено жувала. — Можливо, для неї виявився надто тяжким тягар материнських очікувань.