2
Лусвіка,
14 березня 2016
Кайса Курен поставила дитячого возика на гальма. Вийняла з нього трирічного сина, Юнаса, посадила собі на стегно, перекинула через плече торбинку й увійшла в готель «Лусвіка».
Чоловік, який зателефонував їй напередодні, мешкав у двісті десятому номері. Кайса, минаючи рецепцію, відразу попрямувала до сходів. На біса вона погодилася на зустріч з чужою людиною, яка навіть не захотіла сказати, про що з нею говоритиме? Усе розповім, коли зустрінемось, сказав він.
Кайса постукала в двері й, почувши «Заходьте!», увійшла. Мабуть, цікавість спрацювала, подумала вона. Ніколи не знаєш, чим обернеться розмова. Вже й раніше бувало, що з нею виходили на контакт, не пояснюючи заздалегідь своєї мети. Кілька разів результати подібних зустрічей ставали навіть сенсаційними новинами.
Чоловік стояв біля великих вікон і дивився на фьорд.
— Гарно тут, біля моря, — озвався він, не обертаючись.
Його вимова змусила її подумати, що він, напевно, швед, бо говорив гортанно, з відчутним придихом.
— Так, тут гарно, — погодилася вона, очікувально дивлячись йому в спину й не рушаючи з порога.
Нарешті він напівобернувся, глянув на неї через плече.
— Ви ж, мабуть, місцева, так?
— Я тут народилася, згодом, коли мені було десять років, моя родина перебралася до Естланна. А два роки тому я повернулася сюди з чоловіком і дітьми.
Чоловік махнув рукою, запрошуючи підійти ближче, простягнув руку.
— Йоран Нордін, дуже приємно, — відрекомендувався він. — А хто цей маленький хлопчик? — звернувся він до Юнаса; той засоромлено сховав личко на грудях Кайси.
— Буйно й красиво, — чоловік знову відвернувся до вікна. — Особливо, коли зривається вітер.
Аж тепер Кайса зауважила, що одна половина обличчя в нього спотворена. Усе чоло, частину носа й щоку вкривали глибокі червонуваті шрами. Ліва верхня повіка нависала над оком, надаючи йому печального образу. Вік важко було визначити, може, ледь за тридцять. Високий, десь метр дев’яносто. Голова поголена, за винятком невеликого незугарного клаптика збоку, куди затягувався шрам. Вухо деформоване, вушної раковини майже немає. Густа, доглянута борідка, модернові окуляри в тонкій чорній оправі.
Готель «Лусвіка» — споруда зі скла й каменю — гарно вписувався в ландшафт морської набережної в Лусвіці, на самому краю узбережжя Сюннмьоре. Навколо будівництва точилося чимало суперечок, багато хто вважав, що готель незугарний, дисонуватиме з розкішною природою. Але що вище здіймалася споруда, то тихішими ставали протести.
Кайса дивилися униз, на ресторан-терасу просто під вікном. Була середина березня, і, хоч весна на узбережжя приходить рано, зима ще ніяк не хотіла відступати — дуже незвичне тут явище. Попри теплу останніми тижнями погоду причал у гавані ще вкритий тонким нальотом примерзлого снігу. За винятком невеликого рибацького бота, пришвартованого до одного з пірсів, у гавані було порожньо. Неймовірна панорама перед очима. Розлогий фьорд вужчав між двома островами на півночі. Ген удалині, на сході, впиралися в небо стрімкі, шпичасті вершини Олесуннських Альп. Мереживний морозний серпанок спроквола плив над водою.
— Човник, — показав ручкою Юнас.
Маленький рибацький човен обходив мис навпроти готелю. За ним хвостом тягнулася зграя чайок. На палубі стояв чоловік в оранжевому дощовику, патрав рибу, а нутрощі викидав у море, на превелику радість чайок.
— Як гадаєте, він щасливий? — запитав Йоран Нордін, показуючи на чоловіка в човні.
Кайса зиркнула на нього, заскочена запитанням.
— Хто це знає?
— Отож, хто це знає? — усміхнувся чоловік. — Навіть тут, де всі одне з одним знайомі, ніхто не знає, чи щасливий його сусід.
— Мабуть, так і є, — відповіла Кайса.
Йоран Нордін оперся долонями на підвіконня і кивнув убік вікна. Кайса зауважила на його мізинці перстень з бірюзою. Своєю непретензійною маскулінною елегантністю чоловік дуже пасував сучасному інтер’єру.
— Про що ви хотіли зі мною поговорити? — запитала Кайса, спускаючи малого з рук на підлогу.
— Мені потрібна ваша допомога, — відповів чоловік, жестом запрошуючи її сісти в брунатно-цитринового кольору фотель. — Хочеш солодкої водички? — запитав він Юнаса, виймаючи з холодильника кока-колу.
Юнас видряпався на стілець.
— Що треба сказати панові? — запитала Кайса, коли Нордін простягнув малому пляшку.
— Дякую, — засоромився хлопчик.
Кайса вийняла паперову хусточку й витерла йому носа. Юнас не пішов того дня до садочка через застуду.