Потім швидко вислизнув з кімнатки, хряснув за собою дверима, запхав ліхтарика до кишені, накинув на плечі наплічника і швидкими кроками рушив до кутка підвалу, де були сходи.
На частку секунди він завважив якийсь рух у сутіні. Та не встиг зреагувати, біль вибухнув у голові — хтось з шаленою силою вдарив його, жбурнувши до бетонної стіни.
15
Пригадую, я відчув велике полегшення, дивлячись у вікно автомобіля, який віз мене ген далеко від клініки Улевол до пансіонату для душевнохворих в Аскері. Я виразно все пам’ятаю, хоча відтоді минуло вже приблизно шістдесят років. 23 травня 1936 року Дікемарк до кінця мого життя став мені домом. І ще пам’ятаю, як ми в’їхали у великі, багато декоровані ковані ворота, і як я тішився довколишньою красою.
Тут мені судилося неспішно жити, далеко від людського хаосу.
Я глянув на гурт робітників з лопатами на плечах. Вони спроквола тяглися повз автомобільне вікно, усі в однаковому одязі: темні штани, сіро-бежеві куртки, кашкети. Я не носитиму такого бридкого одягу, у ролі копача з лопатою теж аж ніяк себе не уявляв. Тривога, яка всю дорогу виявлялася легкою нудотою, наростала; одна рука мимовільно почала ляскати по коліні. Я швидко запхав її під стегно, і зосередився на спогляданні околиць. Зелено й пишно. Коротко підстрижена трава, квіткові рабатки й грядки, обсаджені кущами й барвистими квітами, — усе тут видавалося ретельно продуманим. Щось було монументальне у велетенських будівлях у югенд-стилі, які здіймалися в глибині території, під лісом, і я задоволено завважив, що вони були розташовані з вишуканою прецизійністю одні біля одних.
Мене поселили в чотиримісну палату. Двоє пацієнтів лежали в ліжках, третій сновигав туди й сюди кімнатою, ведучи дискусії зі стелею.
Коли я склав свої речі, мене повели до лікаря, який ставив надто багато запитань. І лікар, і кабінет були в моїх очах якісь невиразні, ніби огорнені ранковим туманом. Я тільки й міг відповідати «так, «ні» і «не знаю».
За якийсь час лікар відхилився на спинку стільця і мовчки почав мене розглядати. Я ж вивчав муху на вікні, яка з дзижчанням раз у раз билася до шибки.
— Чому ти стрибнув у море? — запитав лікар, відрекомендувавшись згодом доктором Еліассеном.
Що йому до того, я не знав цього чоловіка, він не викликав у мене довіри.
— Гаразд, тепер ти тут, і ми спробуємо тобі допомогти, — сказав він таким тоном, мовби моє зцілення уже не за горами.
Лише тоді я підняв на нього очі й побачив, що він приязно всміхається.
— Ми тут маємо трудову терапію, вона багатьом допомагає, — вів доктор далі. — Ти можеш працювати на території, у стайні, на полі, у лісі або на городі. Ми маємо пральню, ткацьку майстерню, пекарню. По суті, самі себе забезпечуємо, а пацієнти в усьому допомагають. Звісно, твоя праця оплачуватиметься, бо маємо свої гроші, дікемаркські гроші, якими можеш розраховуватися у крамничці закладу.
Дай мені, спокій, подумав я, але вголос нічого не сказав.
Не отримавши відповіді, доктор стиснув губи.
— Ти себе вважаєш гомосексуалістом, Лауріцене?
— Ні, таке ніколи не спадало мені на думку. Якщо подібне записано в журналі, то це якесь непорозуміння, — твердо промовив я.
— А як в тебе з румінацією, буває?
— Що таке румінація?
— Прикрі думки, які весь час повертаються, — пояснив лікар. — Копирсання в собі, яке шкодить психіці.
Я кивнув. Йому, вочевидь, конче треба було наліпити на мене якусь етикетку. Румінація, подумав я і знову кивнув. Слово сподобалося. Отак і визначили мою хворобу.
16
Юмар Бертельсен сердився. Неводи були майже порожні, а ті кілька рибин, які все ж упіймалися, лежали там, вочевидь, не перший день. Погана погода завадила йому раніше вийти в море й витягнути неводи. Він скрутив самокрутку, прикурив, а тоді вимкнув автопілот і вийшов на палубу. Катер, Віксунн 830 1998 року випуску, мав штурвал і внизу, і нагорі. Наблизившись до проходу в гавань на Кінці, він скинув швидкість, глибоко затягнувся цигаркою. Дідько, що там плаває у воді? Знову хтось скинув непотріб у море? Чи це, можливо, кляті дайвери повикидали якийсь свій мотлох? Його б таке не здивувало. Вони з’їжджалися сюди з усієї країни, навіть з-за кордону, щоб взяти участь у великодньому дайвінг-фестивалі, який почався цими вихідними. Цілий тиждень триватиме. Щорічна навала. Позавчора відбулося відкриття фестивалю, якийсь музичний гурт грав до танців у величезній човновій клуні Атле. Через невпинне гуп-гуп-музикування і неймовірний гармидер йому вдалося заснути аж перед третьою ночі.