З кімнати вело троє дверей. За одними — маленька кімнатка, скоріш комірка. Порожня. Двоє інших дверей були замкнені, ключ до них не підійшов. Напевно, до лабораторії та мансарди Ейвінна Бюлля.
Кайса знову зійшла на перший поверх, відчинила двері під сходами. Униз, у пітьму, вели стрімкі камінні східці. На стіні виднівся вмикач, але електрики тут теж не було. Спускаючись, вона мерзлякувато щулилася, ліхтарик мобільного кидав на східці холодне, синювате світло. Раптом вона застигла, прислухалася, їй вчувся якийсь звук. Дурниці, це ж лише спустіла будівля, божевілля не лишилося жити в голих стінах. Але тиша видавалася неприродною. Щонайменший звук лунав оглушливо: шарудіння пухової куртки, шаркання взуття до бетону, власне дихання. Що це! Шкребтання? Маленька рухлива тінь? Може, щури? Чи миші? Кайса зупинилася, прислухалася, але тепер усе стихло, і вона поволі рушила далі.
Кімната, куди вона зійшла, була простора. Підвал частково вирубаний під горою, але трохи світла просочувалося крізь три маленькі віконця високо під стелею. Просто під сходами виднілася велика вогка пляма. У сутіні ледь вгадувалися кілька ткацьких верстатів. На деяких лежали недоткані доріжки або килимки. Знову з’явилося примарне відчуття людської присутності, пацієнтів, які ось-ось повернуться, бо відлучилися лише на обід. Тіні обрамлених лиштвами шибок вимальовувалися на підлозі, викликаючи асоціації з тюремною камерою. В далекому кутку громадилися купою столи й стільці, полиці й зелена металева архівна тумба з шухлядами. На столику з коліщатками стояло щось схоже на якийсь електроприлад. Ледь пахло пліснявою й начеб хлоркою.
У задній стіні без вікон — троє замкнених дверей. Кайса відчинила одні, там була котельня; другі двері вели до маленького туалету. Треті двері відрізнялися від решти, були масивніші й мали клавішний кодовий замок. Кайса взялася за клямку й тієї миті почула клацання замка вхідних дверей нагорі й голоси, чоловічий та жіночий. Але слів не розчула. Голоси наближалися. Спускалися в підвал. Котельня! Вона шаснула туди, прилипла спиною до стіни. Низький жіночий голос нагадував голос Маріанне Вінтер. Вона розмовляла естланнським діалектом. Кайса зазирнула в щілинку дверей і побачила її. Вона ходила кімнатою, раз у раз показувала на щось рукою. А хто ж чоловік?
— Меблі й ткацькі верстати хай залишаються, — сказала Маріанне. — Вони ще годяться до вжитку. А ось усе металеве й електроприлади завантаж на човен і викинь у море. І ще ось це, у тій кімнаті, — додала вона й зникла з поля зору Кайси.
Почувся писк і тихе клацання. Коли Кайса трохи нахилилася вперед, побачила, що двері з кодовим замком відчинені, усередині миготіли пасмуги світла — вони мали кишенькові ліхтарики. Кайса тихенько прокралася туди, глянула в шпарку між завісами дверей. Усередині ледь виднівся великий зливний бак під стіною, кілька полиць зі скляними колбами різного розміру.
— Більше не хочу мати з цим справи…
Тепер Кайса впізнала голос, він належав Фруде Ульсенові й звучав скигливо.
— Облиш, ти не маєш вибору, — роздратовано відповіла Маріанне Вінтер. — Усе треба прибрати. А прибрати — означає стерти з лиця землі.
— А якщо…
— Не чуєш, що я кажу? Все знищити! Якнайшвидше! Ти вже зав’яз у цьому по вуха! Зараз ми заберемо лише найважливіше.
— А з цим що робити?
— Спалимо, — відповіла Маріанне Вінтер.
Її голос лунав значно ближче. Кайса знову заховалася в котельні. Чутно було, як замкнулися двері, кроки почали віддалятися.
Як їй звідси вибратися, щоб її не помітили? Вона скрадливо понипала підвалом. У найдальшому, найтемнішому кутку помітила двері, що вели в тісний коридорчик. У кінці коридорчика був вихід надвір.
Замкнений. Вона вставила ключ у замок, і він зі скрипом провернувся.
Кайса вийшла з протилежного кінця будівлі. Дихалося приємно, бо повітря в підвалі було хоч і холодне, та водночас застояне й нудке. Голова обважніла. «Чому Маріанне Вінтер не замовила контейнера і не найняла робітників, щоб вивезти увесь непотріб та прибрати будинок, щоб у ньому могли жити люди, якщо вже його мають пристосувати під притулок для біженців?» — подумала вона. І враз згадала, що залишила авто за клунею. Вона не могла звідси поїхати, доки не підуть Маріанне й Фруде. Кайса принюхалася. Смерділо паленим. Вона швидко перебігла в чагарник і, зробивши великий гак, обійшла санаторій стежкою. Біля заростів дикої рожі зупинилася. Звідси їй видно було все подвір’я. І старий цвинтар трохи віддалік за клунею. Біля оранжереї у старій бочці горів вогонь. Маріанне й Фруде виносили з будинку ящики й кидали в полум’я. Архівні шухляди й возик з електроапаратом завантажили в пікап, який Кайса відразу впізнала. Він стояв на подвір’ї, де мешкав Фруде Ульсен. Як вона пожалкувала, що не має фотокамери й не може зняти усе, що відбувалося, з наближенням, великим планом, їй не видно було, що саме вони спалювали.