Кайса розгорнула теку, підібрану під санаторієм. На обкладинці написані роки — 1999–2002. На першій сторінці — список з дев’яти імен, п’ятьох жінок і чотирьох чоловіків. Знайоме лише одне — Тютта Сьоренсен, жінка, про яку згадувала Ґюнвур Сюнне, та, що наклала на себе руки й була похована на старому цвинтарі в Кістевіці. На кожного пацієнта відводилося два-три аркуші, зчеплені докупи скріпками. Там були записані дані про зміну ваги тіла, медикаментозне лікування, короткі коментарі про ментальний стан.
На одному аркуші намальоване коло з вертикальними й горизонтальними лініями, схоже на земну кулю з системою координат. Ще там були різні діаграми, які складалися упродовж тривалого часу. Аркуші густо списані незрозумілими для Кайси фаховими термінами й абревіатурами.
— Привіт! — до Кайси підійшла Сюсанне Вінтер; Кайса сиділа, схилившись над паперами й не помітила, як вона увійшла до кав’ярні. — Можна сісти біля тебе?
— Звісно.
Вони були знайомі, бо донька Сюсанне ходила з Юнасом до одного дитячого садочка. Сюсанне підійшла до барної стійки, замовила каву. Кайса провела її поглядом. Трохи схожа на матір, Маріанне Вінтер, але більше на Юлію зі шкільної фотографії, побаченої у Ґюнн. Довге, біляве волосся заплетене в пишну косу, перекладену через плече.
— А я й не знала, що ти сестра Юлії, — сказала Кайса, коли Сюсанне повернулася до столика.
— Звідки тобі знати… Я ж не хвалюся цим на кожному кроці.
— Я задумала трохи оживити ту справу. Як журналіст, звичайно. Це…
Сюсанне не дала Кайсі договорити.
— Не має сенсу!
Кайса була спантеличена таким різким негативом, логічно було б припустити, що родина зацікавлена в з’ясуванні правди. Сюсанне мовби прочитала її думки, зітхнула.
— Вибач… Такі публікації не додають нічого нового, лише роз’ятрюють давні рани.
— Ти щось пам’ятаєш з того вечора, коли зникла Юлія?
— Ні, мені було всього лиш десять. Розпливчато пригадую події наступних днів, але тепер усе мовби розтануло й пропало.
— Змирилася з думкою, що вона мертва?
— Мертва? Ні, не думаю, бо не знаю. Іноді маю відчуття, що… вона жива. Але тоді… — Сюсанне провела по губах кінчиком коси, наче пензликом. — Якби вона була жива, повернулась би… заради мене.
— І заради мами, звісно, — додала Кайса.
На згадку про матір вираз очей Сюсанне миттю змінився.
— Можливо, Юлія хотіла зникнути? — озвалася вона, помовчавши.
— Чому так думаєш?
— Юлія завжди читала мені вечорами, до сну, романтичні романи про жінок, які попри всі перепони досягали успіху, ставали знаменитими, здобували визнання. Такі собі історії про Попелюшку. Щоразу, дочитавши книжку, казала: «Усе можливо. Пам’ятай, Сюсанне, усе можливо! Коли ти виростеш, ми подамося своєю дорогою».
— Вона мріяла про втечу?
— О, так! Юлія казала, що ми продамо картину Мунка, розбагатіємо й поїдемо світ за очі. І що ми завжди будемо разом, ніколи не розлучатимемося.
— Картина Мунка? — спантеличено перепитала Кайса.
— Так вона її називала. Не знаю, чому, бо ж ту маленьку картину намалював один з маминих пацієнтів і подарував Юлії. Картина висіла в кімнаті Юлії. Вона дуже нею дорожила.
— Пацієнт з Кістевіки?
— Ні, картину їй подарували, коли вона ще була маленька. У Дікемарку, в Аскері. Мати працювала там у клініці, доки ми переїхали сюди.
— Он як?
— Вона пропала.
— Коли?
— Після всього, що трапилося, я довго не заходила до Юлиної кімнати, не могла.
— Тобто картина зникла десь у той час, що і Юлія?
— Так… ні… не знаю, — Сюсанне раптом різко встала. — Мушу вже йти, — вона накинула куртку, схопила торбинку.
— Ти забиратимеш Каміллу з садочка? — запитала Кайса й, на своє здивування, помітила сльози в очах Сюсанне. — Я тебе чимось образила?
— Ні-ні, — Сюсанне провела долонею по очах. — Просто… просто Камілла живе тепер зі своїм татом в Олесунні.
— Як?!
— Він отримав опіку, — Сюсанне обгорнула шию шаликом. — Дякую за розмову.
— І я дякую тобі.
Кайса провела Сюсанне поглядом. Жінка вийняла з пачки цигарку, прикурила тремтячими руками, глибоко затягнулася і рушила через вулицю. «Матір не позбавляють опіки просто так», — подумала Кайса. Раптом задзвонив телефон. То був Карстен.