— Я їду додому, — сказав він у слухавку. — У морі на Кінці знайшли труп.
То це тому, повертаючись з санаторію, вона бачила на пірсі поліцейський автомобіль і швидку.
— Відомо, хто це?
— Ні, тіла ще не ідентифікували.
— Отже, чоловік… Де його знайшли?
— За пірсом, від моря.
— Нещасний випадок?
— Ще не знаємо. Поки що кваліфікуємо як підозрілий смертний випадок.
Якийсь чоловік перетнув вулицю й увійшов до кав’ярні. То був Лассе Трюльсен під псевдонімом МаХХ. Він підійшов до стійки, замовив каву, сів за столик під вікном, позаду Кайси. Поговоривши з Карстеном, Кайса ще трохи посиділа, погортала теку, а тоді підвелася, щоб іти геть.
— Вибачте, що турбую, — мовила вона до Трюльсена, подала руку й відрекомендувалася.
Той стримано усміхнувся.
— Канал NRK?
— Ні, Канал-4.
— Я не надто люблю журналістів, — сказав Трюльсен холодно.
— Не думаю, що можете мене цим образити.
Він ледь усміхнувся, але обличчя трохи розпогодилося.
— Ваша правда.
— Про те, що я хочу запитати, вас нечасто запитують. Це не про життя знаменитості, не про «Ідола», і не про Бейонсе.
— А про що ж?
— Мене цікавить Юлія Вінтер.
— Юлія? Коли це було!
— Ви були тут, коли вона зникла?
Здавалося, Лассе Трюльсен зважував усі за й проти подальшої розмови.
— Так, я приїжджав до батьківського літнього будиночка, — нарешті відповів він.
— Ви були знайомі?
— Я знав, хто вона така, — кивнув Трюльсен, на кілька секунд затримавшись поглядом за життя за вікном. — Юлія поводилася якось дивно, як на мене.
— Чому вам так здалося?
— Ну, не знаю… Виглядала заляканою. Щось було в ній важке й темне. Але якщо ви шукаєте когось для інтерв’ю, я не годжуся. Не хочу нічого мати з тією справою.
Кайса, немов захищаючись, затулилася руками й встала.
— Перепрошую, не хотіла видатися нав’язливою.
— Юлія була хорошою дівчинкою, — промовив Лассе Трюльсен. — Вона мені подобалася. Трагічно, що її так і не знайшли.
20
Я тримався осторонь усіх, уникав, наскільки це мені вдавалося, і пацієнтів, і персоналу. Перший рік, від весни 1936, коли сюди прибув, і до літа 1937, мені безперестанку надокучали пропозиціями корисної праці, до якої я міг би долучитися. А що працювати я не хотів, то ж міг би грати в карти чи шахи, сказали вони. Ну, ви чули щось подібне! Я б не опинився тут, якби був соціальним типом. А шахи? Я добре грав у шахи, а вони хотіли, щоб я грав з людьми, які й близько не досягають мого рівня? Поступово вони наче б здалися і дали мені спокій, дозволивши робити, що заманеться.
Мені призначили постійного лікаря, доктора Расмюссена. Щотижня я проводив з ним кілька годин. Він видавався порядною людиною, на початках навіть звертався до мене на «Ви», але вже за кілька місяців попросив дозволу перейти на «ти»; я погодився. Ось тільки не розумів сенсу в тих розмовах — одні й ті ж запитання: про страх, чим він спричинений, що я думаю і що відчуваю.
— Не знаю, — щоразу брехав я.
— Ти не маєш жодних зацікавлень? — запитав Расмюссен.
— Живопис, — відповів я.
— Он як? Ти художник?
Я кивнув.
— Так… хоча ні, я вже давно не малював, не йшло.
— Треба якось цьому зарадити, — сказав він з ентузіазмом. — Ми тут маємо все для малювання, Ґюннаре. Багато тутешніх пацієнтів — художники.
— Я вже давно не Ґюннар, — заперечив я.
— То ж як? — здивувався доктор, і я розповів йому, що взяв собі ім’я Крез.
— Гаразд, хай буде так, — усміхнувся Расмюссен.
З часом доктор Расмюссен навіть почав мені подобатися, з ним можна було вести інтелектуальні бесіди. Так, одного дня, коли він поцікавився, як мені малюється, я розповів йому про свої сумніви, які стають мені на заваді.
— У чому ти сумніваєшся?
— В усьому.
— У тому, що вмієш малювати?
— І в цьому — теж.
— А ще в чому?
— У власній екзистенції, у тому, що я насправді існую. Я не знаю, чи це об’єктивна істина.
Доктор нічого не сказав, чекав на продовження.
— Проблема в тому, що, якщо я сумніваюся, значить існую, — вів я далі, трохи подумавши. — Однак Едвард Мунк мав рацію. Якщо сумніваєшся, не зможеш малювати. Сумнів притягує тривогу, а за тривогою приходить страх. Я завжди сумнівався у собі, а тепер я сумніваюся не лише в своєму таланті, але й у власному існуванні.