— Ти знаєш Едварда Мунка? — доктор вражено глянув на мене.
— Ні, навряд чи можна стверджувати, що знаю, але я з ним зустрічався. Обмінювався досвідом, — додав я, хоча це вже було перебільшенням.
Доктор усміхнувся.
— Ти зараз кажеш правду, Крезе?
Я впевнено кивнув, а доктор зітхнув.
— Іноді я запитую себе, що ти тут робиш? — сказав він. — Можливо, уже час повернутися межи люди?
Доктор намагався розмовляти зі мною про взаємопов’язаність моїх сумнівів, брак самовпевненості й депресію, як він це називав.
— Ти можеш одужати, Крезе, але для цього мусиш заговорити про те, що пережив, про першопричину.
— Я хочу залишитися тут, — сказав я, ставлячи на коліна кошик, який завжди носив з собою, вийняв з нього чорного блискучого камінця. — Передай його своїй дружині. Це — діамант, їх тут, у Дікемарку, багато, — я показав рукою у вікно. — Он там, у лісі. Повно діамантів. Я тут оберігаю неймовірні скарби, як я можу звідси поїхати, ти ж розумієш?
Доктор оглянув камінця.
— Ти не хворий, Крезе, ти особливий, — усміхнувся він.
За кілька місяців доктор Расмюссен облишив свої спроби дошукатися причини моїх сумнівів і з’ясувати, чому я замкнувся в собі, як він це називав. Натомість ми говорили про мистецтво, тоді я ставав балакучішим, ніж зазвичай. Однак доктор Расмюссен не втомлювався натякати, що я тут не на «своєму» місці, що для мене не добре перебувати серед шизофреніків і людей, які втратили зв’язок з реальністю. Деякі з них постійно кричали й кидалися на доглядальниць та інших пацієнтів. Декого доводилося вгамовувати силою, валити на підлогу, зачиняти в ізоляторі, зв’язувати ременями й одягати гамівні сорочки, ставити холодні клізми й видирати зуби. Але я казав, як воно є насправді, — я вже звик. Набагато гірше було собі уявляти, що можу опинитися за парканом закладу, у людському шарварку.
— Там, у світі, — казав я йому, — я заблукаю.
— Депресія і боязнь соціуму, — кивав доктор, ніби нарешті зумів визначити мій діагноз. — Ти, справді, цього бажаєш, Крезе? Може я таки зможу щось для тебе зробити?
Він очікував, що я, як завжди, похитаю головою, бачив це з виразу його обличчя. І він дуже здивувався, коли я сказав:
— Надто багато людей заважають мені, навколо мене постійно надто багато звуків. До того ж, я не маю, де розвернутися зі своєю обширною діяльністю. Не маю, де зберігати діаманти, їх стає чимраз більше. І я задумав почати… ну, назвімо це іншим видом продукування. Тому мені потрібне місце лише для себе, окрема кімната поза моїм лікарняним корпусом.
Доктор Расмюссен пообіцяв спробувати чимось зарадити. На наступному прийомі він повідомив, що мене переведуть у чоловічий корпус Бйоркелі для «тихих» хворих. Мені виділили не лише окрему палату, але й надали в користування кімнатку в підвалі. Щоб отримати якісь необхідні речі, треба було лише попросити.
Через два роки, прибувши до Дікемарка, 15 серпня 1938 року, я зійшов короткими східцями в підвал корпусу Бйоркелі. Унизу була пральня і комірчина, праворуч — кілька приміщень. Я, як мені й веліли, повернув ліворуч, у довгий коридор, проминув багато зачинених дверей по один бік, велику залу з колонами — по другий. Майже в кінці коридору кілька східців вели догори, до тамбура, там я знову звернув ліворуч, зійшов двома сходинками до низьких дверей. Мабуть, за ними… Але ні. Кімната була захаращена дровами й вугіллям. Я помітив вихід надвір, рушив далі через відчинені двері й дійшов до кінця будівлі — до заскленої веранди.
Ось там вона й була. Моя робоча кімната. Крихітне приміщення з маленькими гратчастими шибками у вікнах, які виходили на море. Я відразу відчув себе вдома, тут я зможу сховатися від усіх тривог світу.
21
Я відчував незвичну радість, коли одного серпневого дня 1939 року, рівно через рік, як переселився до Бйоркелі, вийняв зі свого кошика маленьку пляшечку й простягнув докторові Расмюссенові. Я поставив її на стіл доктора і навіть, здається, усміхнувся при цьому.
— Що це? — запитав Расмюссен. — «Мерзавчик»?
— Не зовсім, — відповів я і ледь не розсміявся. — Це парфуми для твоєї дружини. Я сам їх виготовив.