Расмюссен підняв пляшечку до світла. Вміст мав золотисто-зеленкуватий колір. Справжня вишуканість, як на мене, колір морської глибіні.
— То це твоя нова продукція? Як ти їх готуєш, Крезе?
— Рецепт секретний, — відповів я. — Але якщо ти пообіцяєш нікому не казати… — я вичікувально звів догори брови.
Расмюссен кивнув.
— Звичайно! Таємниця залишиться між нами, — сказав він і зацікавлено схилився над столом.
— Пелюстки жовтих троянд Amber Queen, прекрасного сорту з сильним, солодкуватим запахом. Якийсь час я вимочував пелюстки у воді, потім процідив настій і додав трохи прянощів, мигдалевої олії та кілька крапель особливих пахощів.
— Яких же?
— Дещо мого.
— Дещо твого?
— Так, сеча.
— Сеча?
— Сеча — найчистіша з усіх субстанцій. У давнину до парфумів завжди додавали сечу й сім’яну рідину. А в сечі ще й криється розгадка таємниць життя. Таке написано на стіні в лабораторії професора Бюлля на третьому поверсі в Бйоркелі. «Ніс est locus ubi sanguis urinaque arcana vitae aperiant», — процитував я і переклав: — «Тут місце, де кров і сеча відкривають таємниці життя».
— Ти знаєш латину? — вражено запитав доктор Расмюссен.
— Звичайно, я знаю латину, — відповів я, почуваючись аж трохи ображено.
Ми дуже давно зналися, він мав би розуміти, що я високоосвічений.
— Це досліди професора Бюлля надихнули тебе додавати власну сечу? — поцікавився доктор Расмюссен.
— А ти знаєш, що відбувається на піддашші Бйоркелі? — запитав я і собі й одразу повів далі, доки доктор не оговтався. — Професор повністю контролює одну групу пацієнтів, усе, що вони їдять, вимірює кожну краплю, яку вони кладуть до рота. Я чув, у них спеціальна дієта, лише рідка їжа. Потім професор збирає усі їхні випорожнення, висушує калові маси, змелює на порошок, досліджує його склад, визначає вміст азоту в крові, сульфатів і фосфатів — у сечі, укладає схему поведінки пацієнтів, вимірює пульс, тиск, температуру й вагу. Альф Бюлль вірить, що зможе розгадати глобальну загадку — взаємопов’язаність психіки й соматики, тобто вірить, що існує біологічне пояснення, звідки беруться душевні недуги.
— Он як? — промовив Расмюссен. — Усе ти помічаєш, Крезе! Я вражений!
— Тому я додаю до парфумів кілька крапель власної субстанції, яка зможе розгадати й мою загадку, я показав рукою на пляшечку. — Не хочеш понюхати?
Доктор Расмюссен кілька секунд дивився на пляшечку, а тоді всміхнувся.
— Гадаю, честь першою понюхати твої парфуми має належати моїй дружині, — сказав він і поклав пляшечку до кишені свого білого халата.
Пані Расмюссен. Вона буде першою. Я усміхнувся і кивнув. Я почувався дуже задоволеним.
22
Карстен Хьолос вивчав фотографії і карту, розвішані на дошці у великій залі для нарад в управі ленсмана у Вестьой, а тоді сів за стіл до решти. Він приїхав з Осло вже надвечір. Тіло відвезли на розтин в інститут Ґаде в Бергені. Окрім Карстена, ленсмана, двох поліцейських та практикантки, на нараді був ще колега Карстена з Кріпос, Евен Рюнне. Він був родом з одного з островів комуни і, перш ніж потрапити в Кріпос, — за рекомендацією Карстена, — працював в управі ленсмана. Присутні, як і сам Карстен, були дуже серйозні, за столом відчувалася певна нервозність, як завжди на початку розслідування справи, яка могла виявитися криміналом.
— Отже… що ми маємо? — почав Карстен і запитально глянув на Еґґсбьо.
Еґґсбьо показав на фото трупа.
— Чоловік, вірогідно тридцятирічного віку, одягнений в спортивний костюм, чорні штани й чорна вітрівка, темно-сірі кросівки й сірі рукавиці. Термобілизна. Велика рана, численні синці й гематоми — над лівим оком і на скроні, на потилиці слід від удару. Патологоанатом сумнівається, що ці рани призвели до смерті, однак вони були прижиттєвими. У воді пролежав, імовірно, два-три дні. При собі не мав ні гаманця, ні паспорта, ні телефона. Нічого, що могло б допомогти нам його ідентифікувати. Про зникнення ніхто не заявляв. У Флятбюгді є чимало приїжджих, що пов’язано з щорічним великоднім фестивалем дайверів на Кінці. Усі рибацькі хижки й літні будиночки орендовані. Люди щороку з’їжджаються сюди з усієї країни, навіть з-за кордону. Ми опитали всіх гостей фестивалю, бо вважаємо, що чоловік не місцевий. Поки без результату. Тепер проводимо акцію «від-дверей-до-дверей», — Еґґсбьо поволі перевів подих, зазирнув у нотатник. — На інших поліцейських дільницях теж не надходили заяви про зникнення людей, схожих за описом. Увечері опублікуємо фото в медіях.