Сангільд Ульсен кивнула.
— Ви чули, коли він повернувся додому?
— Так, чула, десь чверть на дванадцяту ночі.
— І приблизно тоді ж Фруде бачив Юлію з братом?
— Так, з вікна кухні, він їв за столом.
Карстен мовчав, чекав, чи не скаже жінка ще щось. І вона сказала:
— Я дуже пишаюся сином, він мав сміливість сказати правду. Це коштувало йому багато душевних сил, дуже багато.
— А чому ж так?
— Вони з Алланом товаришували, а ще, я думаю, він був закоханий у Юлію. На нього все так тиснуло, як вона зникла, він не міг повестися інакше й розповів поліції, що бачив Аллана і Юлію. Так, мушу вам сказати, це дуже боляче його вразило, він досі не оговтався. Але Фруде завжди мав дуже сильне відчуття справедливості, тож мусив розказати, що бачив! І як повелася поліція? Відпустила Аллана! Так ніби Фруде сказав неправду, — жінка обурено здвигнула плечима.
Карстен кивнув, демонструючи повне розуміння.
— Дякую за можливість поговорити з вами.
Свангільд Ульсен задоволено всміхнулася.
— Та нема за що!
— А тепер, перш ніж ви підете додому, ми ще трохи порозмовляємо з Фруде, — Карстен галантно подав їй руку.
— То я почекаю за дверима, — сказала Свангільд і міцно вп’ялася у його руку; вони пройшли кілька кроків, вона зупинилася і підвела на нього очі. — Тільки ж будьте з ним ласкаві, він не витримує тиску.
Карстен передав першість Евенові, і той відразу взявся до справи.
— Чи зустрічали ви чоловіка на ім’я Йоран Нордін?
Карстен спостерігав за Фруде. Обличчя нічого не виражало, коли він заперечно похитав головою, але щось в його поставі й рухах було напружене, заціпеніле. За свою довгу поліцейську кар’єру Карстен допитав сотні свідків і підозрюваних. Усіх об’єднувало одне: більший чи менший страх, незалежно від того, було їм що приховувати чи ні. Хтось пітнів, хтось не знав, куди подіти руки, полохливі погляди шугали по стінах. Інші докладали надмірні зусилля, щоб приховати нервозність чи вдавати незворушність. Але ніхто не приходив на допит у поліцію спокійний та байдужий.
Фруде похапливо глянув на Евена, коли той назвав Йорана Нордіна, двічі кліпнув очима і сказав:
— Ніколи про такого не чув.
— З ким ви розмовляли перед своїм домом у суботу? — запитав Карстен.
— У суботу? Е-е… хто б це був? У суботу? — повторив Фруде, озираючись на двері, мовби шукаючи шлях до втечі.
— Так, хто це був?
— А, той… ні, я його не знаю. Якийсь чоловік питав дорогу до гавані, мабуть, йому треба було на фестиваль дайверів.
«Бреше, — подумав Карстен. — Там важко збитися з дороги».
— Який він був на вигляд?
Фруде стенув плечима.
— У кепці й окулярах.
— А шрам на обличчі був?
— Ну, тепер, коли ви запитали, так, був. Але надворі вже споночіло, я не міг його добре роздивитися.
— Як він розмовляв?
— Цілком нормально.
— Як ви? Тим самим діалектом?
— Так.
— Ви його впізнали?
Фруде спершу глянув на стелю, потім потупив очі в стіл.
— Ні.
«Знову брехня, — подумав Карстен. — Аллан не говорив шведською, натомість рідним сюннмьорським діалектом. Він не намагався приховати, ким є насправді».
Фруде змінився на обличчі. Трішки, ледь помітно, губи скривлені, наче в ображеної дитини. Наляканий? Роздратований? Неспроста. Він міцно стиснув губи, ніби боявся зронити необережне слово. Погляд нипав кімнатою, шукаючи, за що зачепитися, а не знайшовши, знову втуплювався у стіл. «Зіниці, — подумав Карстен. — Він на чомусь «сидить».
— Окей, — промовив Евен, склав пальці пірамідою, вказівний притиснув до губ і кілька секунд мовчки дивився на Фруде. — Повернімося трохи в часі. Ви знали Юлію Вінтер?
— Так, — Фруде майже нечутно видихнув відповідь.
«Він таки боїться, — подумав Карстен. — Упізнав Аллана, а коли ми запитали про його сестру, зрозумів, куди хилимо».
— І ви були з нею того вечора, коли вона зникла? — питав далі Евен.
— Так.
«Неприродно, — думав Карстен, — навіть не запитати, чому це ми раптом цікавимося Юлією».
— Ви разом були в молитовному домі? — допитувався Евен.
— Так.
— І ви бачили її після того, як повернулися додому?
— Так, — Фруде закусив нижню губу.
— Коли?
— Точно не пригадую, — Фруде знизав плечима. — Коли вже повернувся додому. Десь о пів на дванадцяту, думаю.
— І вона була не сама.
— Ні, з Алланом.
— Ви цілком певні цього?
— Так.
— Що вони робили?