— Двох мух одним ударом, — широко всміхнувся Евен. — Зможемо розкрити свіже вбивство і давню справу про зникнення.
Карстен добродушно похихотів з Евенового ентузіазму.
— Влаштуємо Фруде несподіванку завтра вранці. Ти розмовляв з прокурором? — запитав він в Еґґсбьо.
Той кивнув і підвівся.
— Зараз піду до нього, — ленсман рушив до дверей, але спинився на порозі. — Якщо нам доведеться розслідувати «справу Юлії», щоб з’ясувати, хто ж убив Аллана, то буде важко, — сказав він, не обертаючись, ніби сам до себе.
29
Почувши музичну віньєтку свого улюбленого британського серіалу «Биття серця», вона встала з-за мольберта й пересіла у фотель. Вона не пропустила жодної серії про Джину й Філа, лінивого, але розумного поліцейського Алфа Вентресса, сільського лікаря, власника пабу, й Вернона Скріппса, який завжди вірив, що ось проверне вдалу операцію й миттю розбагатіє. Звичайні люди, зі звичайними малими й великими клопотами, які постійно зустрічаються в місцевому пабі. Вона передивилася всі сезони, а тепер транслювали повтор п’ятнадцятого сезону. Ці люди, мов щирі друзі, приходили її провідати кожного дообіддя. Найбільше їй подобався Девід, симпатичний, такий собі сільський дивак, трохи загальмований, і клепки йому бракувало. Він мав собаку Альфреда, то був товстий, сірий, скуйовджений псяка.
Давно, коли їй було дванадцять чи тринадцять років, вона теж мала собаку. Трохи схожого на Альфреда, але меншого. Його звали Ібсен. По сусідству народилися цуцики, і вона навіть повірити не могла, що їй дозволили взяти одного додому. Ібсен усюди її супроводжував, чекав на неї зі школи, витанцьовував навколо неї, з ним вона ліпше почувалася. А вночі спав на підлозі біля ліжка — пильнував її сон; іноді, коли мати засинала, вона дозволяла йому поспати на своїй руці в ліжку. А коли її замикали в льоху, пес ні на крок не відходив від дверей, аж доки її випускали. Їй не треба було докладати ніяких зусиль, щоб Ібсен її любив. Він завжди був щасливий, коли вона поверталася додому. Ібсен — це було найліпше, що трапилося їй у житті.
Та щастя тривало недовго, звісно, щастя ніколи не триває довго. Коли песикові виповнився приблизно рік, він захворів, виблював у коридорі й забризкав усе взуття. Кілька днів він нічого не їв, непорушно лежав на своєму килимку й здебільшого спав, не підводився навіть, як вона приходила додому. Мати не хотіла везти його до ветеринара. Коли вона одного дня прийшла зі школи, собака лежав у саду. Здавалося, ліг подрімати в затінку сливки. Але Ібсен дивився на неї порожніми очима. Вона не розуміла, як він міг померти? Лише згодом збагнула. Його приспали. Вона проплакала всю ніч, не мала сили піти до школи наступного дня, тож її замкнули в льоху, доки візьме себе в руки, як сказала мати.
Кілька років потому вона просила завести собаку. Але їй не дозволили. Собаку треба вигулювати, ходити з ним на довгі проходи, хто це робитиме?
Наприкінці фільму вона взяла наготовлену для неї піґулку рогіпнолу, лягла в ліжко, навіть не потурбувалася вимкнути телевізор — згасне світло, і він сам вимкнеться. Вона стежила за годинником. Рівно опівночі заплющила очі й почала розмовляти сама з собою, але встигла лише сказати:
— Я йду з Ібсеном понад берегом, він плутається мені під ногами…
Раптом голос диктора новин на NRK заглушив її слова. Вона здивовано глянула на годинника. Невже помилилася? Та ні, там досі видно було годину: рівно північ. Поволі сіла на ліжку. Певно, зіпсувався автоматичний вимикач світла…
«Поліція ідентифікувала чоловіка, якого знайдено мертвим у Вестьой на Сюннмьоре» — сказав диктор.
Екраном пробігало ще багато інших стрічок новин, доки в кадрі з’явилася білява дама в надто великих окулярах. Дама була схожа на сову й говорила просто до неї. Вона давно помітила, що так іноді бувало в новинах: диктори дивилися на неї прискіпливим поглядом, ніби казали, слухай, слухай дуже уважно.
Камера показала пірс, рибацькі хижки, будинки, гори й море. «Його ім’я Аллан Вінтер, брат Юлії Вінтер, яка зникла безвісти на Кінці в селі Флятбюґда 2002 року».
Увесь екран виповнила фотографія з підписом унизу: «Трагічні долі брата й сестри». Троє дітей, хлопчик і дівчинка приблизно одного віку та немовля, яке дівчинка тримала на колінах.
Вона вдивлялася у фото. Дев’ять років, з мишачими хвостиками, у рожевих кросівках. Раптом їй здалося, ніби кімната сповнилася пахощами соковитої, щойно скошеної трави.