— Я, звичайно ж, заплачу, — швидко запевнив Нордін.
— Я не приватний детектив, я — журналістка.
Чоловік ледь усміхнувся.
— Саме тому.
— Але який ваш інтерес у цій справі? Ви швед?
Він легко відмахнувся рукою.
— Скажімо, я взяв на себе таке завдання і…
Тепер уже Кайса урвала його на півслові.
— Отже, є замовник… Ви приватний детектив? Журналіст?
— Гаразд, я зараз в ролі такого собі детектива.
— І хто ж замовник?
— До цього ми ще повернемося.
— То замовник хоче залишитися невідомим?
— Він має для цього підстави. Поповзуть розмови, чутки в таких маленьких містечках поширюються швидко, а це лише все ускладнить. Справа ж така… як би це сказати? Абсцес… Ви ж знаєте — її не розкрили, — він якось зневірено змахнув рукою.
— Можу з вами погодитися, — кивнула Кайса. — Такі нез’ясовані речі легко завдають болю, тут потрібна обережність. Але ж ви й самі можете поспілкуватися з очевидцями.
— Люди не захочуть розмовляти з чужинцем, який випитуватиме їх про давню кримінальну справу. А вам це легше зробити.
Кайса перехопила його погляд. І знову подумала, що він має засмучений вигляд, чи радше, зболений.
— Був би вдячний, якби наша розмова залишилася в таємниці, — попросив Йоран Нордін.
— А чим займетеся ви?
— Іншими розслідуваннями.
Кайса зміряла його задумливим поглядом. Якими розслідуваннями? Їй не раз доводилося чути, що редакції газет залучали до роботи, пов’язаної, чесно кажучи, з порушенням закону, приватних детективів, які добували документацію, недоступну журналістам. Може, його найняла редакція «Холодних фактів» на шведському телеканалі TV4, документальної програми, відомої своїми сенсаційними журналістськими викриттями? А може, родина Юлії попросила про допомогу? Але чому тепер, через понад тринадцять років після зникнення дівчини?
— Гаразд, я поговорю з очевидцями лише за однієї умови, — сказала Кайса.
— Якої?
— Якщо я знайду щось нове в цій справі, то чи зможу використати інформацію як журналіст?
Нордін кілька секунд дивився на неї, а потім усміхнувся.
— Ви саме така, як я собі й уявляв. Але окей, це порядна угода.
— Ви хотіли б на комусь конкретному сфокусувати мою увагу?
— Сусідський хлопець, друг, який стверджував, що тієї ночі бачив Юлію з братом. Поліція довірилася його свідченням, але доказів, що брат мав стосунок до зникнення Юлії, так і не знайшли. А якщо… якщо друг сказав неправду?
— Фруде Ульсен, — ствердно кивнула Кайса. — Я його пам’ятаю. Всі хотіли взяти в нього інтерв’ю, але він вперто не погоджувався.
— От-от, думаю, що Фруде Ульсен щось приховує.
— Звідки такі підозри?
Йоран Нордін показав пальцем на ніс, чуття, мовляв.
— Таке відчуття з’являється, коли довго в грі. Однак мені потрібна конкретика. Розмовляти зі мною він не захоче. А з вами… Ви ж можете вигадати якийсь привід для балачки! Ви ж бо журналіст.
— Якщо, на вашу думку, Фруде Ульсен збрехав, то що могло бути його мотивом?
— Має що приховувати, ясна річ.
— Підозрюєте, що він якось пов’язаний зі зникненням Юлії.
— Можливо…
3
Коли за Кайсою зачинилися двері, Йоран Нордін знову підійшов до вікна, прихилився до підвіконня й енергійно потер долонями обличчя. Стемніло, сніжинки поволі падали на землю; у морі жодного суденця, лише сніжні кришталики виблискували на причалі. Він стояв біля вікна, доки згасло освітлення на терасі ресторану внизу. Тоді зготував собі ще кави, увімкнув телевізора і сів дивитися. Час до часу позирав на годинника, але з місця не вставав. Пізно ввечері підійшов до одежної шафи, вийняв кілька речей, одягнув темні штани й куртку-вітрівку. Понишпоривши у валізі, знайшов кишеньковий ліхтарик і поклав його в наплічник разом з біноклем, шапкою та рукавичками.
Він їхав пустельною дорогою з Лусвіки через село Флятбюґда на інший бік острова, повз вказівник з написом Кінець і далі до бухти на самому краю, до Кістевіки. Там припаркувався на причалі, біля занедбаної фабрики рибальського спорядження, між старим, покинутим караван-причепом та іржавим снігоочищувачем. Трохи посидів в авті, дивлячись на море, яке вигойдувалося і виблискувало металічним полиском у сяйві місяця.
Він натягнув шапку й рукавички, вийшов з авта й закинув на плече наплічника. Пройшовши трохи дорогою убік нечинного неврологічного санаторію, звернув на стежку під скелею, яка ледь вгадувалася, звиваючись у моху, вересі, поміж кущами ялівцю, низькою порослю чорниць і вороніки. Потроху густий підлісок відступав перед високими деревами, здебільшого соснами, яких тут насадили після війни, щоб створити затишок і причепурити зеленою пишністю ландшафт узимку. Він ступав повільно, але впевнено, хоча стежка подекуди зовсім зникала в густому килимі заростів. Невдовзі посадка поріділа, він опинився на відкритій місцині й попростував далі, аж доки дійшов до перших будинків, сів на камінь. Тут, під горою, було безлюдно й зовсім темно, а перед ним простиралося село. Найближчий дім стояв за двадцять-тридцять метрів. Його пройняв дрібний трем, коли вона з’явилася у вікні ванни. Вона навіть не збиралася заслонювати штори. Мабуть, думала: та хто її тут побачить, вікно ж кімнатки виходило на схил гори, нікому там блукати о цій порі, у темряві промерзлої березневої ночі. Він не спускав з неї очей. Доки вона розчісувала волосся, чистила зуби, змащувала кремом обличчя, роздягалася; ось повісила одяг на гачок на стіні, натягнула через голову нічну сорочку й, виходячи з ванної, вимкнула світло. Потім засвітилося вікно в спальні. Кілька секунд він дивився просто на неї, доки вона опускала жалюзі. Він сидів зовсім тихо, добре вмів затаюватися у пітьмі. Навіть тоді, коли вона за чверть години вимкнула лампу, він ще кілька хвилин просидів, не ворухнувшись. Було справжньою насолодою побути в тиші, вдихати гостру свіжість повітря, запахи відкритого моря. У далині він чув, як плюскочуться хвилі прибою, набігаючи на берег.