33
Її завжди захоплювало світло. І темрява. Ні світло, ні пітьма не бувають сильними чи слабкими. Червоне і жовте, блакитне й зелене. Тепер зелене. Зелене, мов трава. Запахи теж стали інакшими: ранкові пахощі кави набули іншої глибини, аромат дезодоранта вдарив у ніс, коли він попрощався і замкнув двері. Запах досі висів у повітрі, ледь вловний дух камфори; він нагадував їй мазь, якою мати мастила їй під носом, коли вона застуджувалася. Ментол. Гидота. Пігулки теж смерділи — коров’ячим лайном, зате постільна білизна солодкаво пахла капріфолієм.
Вона налила собі чаю, поклацала пультом канали, зупинилася на новинах саме тоді, як на екрані з’явилася віньєтка.
Спершу в новинах повідомляли про вибори в США, опісля — про референдум у Великобританії щодо виходу з ЄС, а потім диктор сказав: «В Осло має відбутися міжнародна психіатрична конференція на тему «Deep brain stimulation for depression».
Вона сповзла на край стільця.
— У нас в гостях відома в світі норвезька дослідниця мозку, професор Маріанне Вінтер. Вітаємо в нашій студії, — промовив чоловік на екрані й обернувся до гості.
Її рука почала тремтіти, дзеленькнула ложка, вона з грюкотом поставила на стіл горня.
Коли професорка на запитання ведучого про сина відповіла: «Життя триває, я мушу жити далі», вона згорнулася в кріслі калачиком, як дитинча в утробі матері.
Тепер вона виразно відчувала: не лише постіль, але й уся кімната наповнилася пахощами капріфолію. Так пахнув в’юнкий капріфолій на подвір’ї школи першого шкільного дня.
Вона в новій сукенці. Сукня червоно-біла, картата, як і стрічки в довгих косах. Білі черевички, шкарпетки з мереживним кантом й маленькими бантиками по боках. Удома, після школи, мати лютувала, бо вона побоялася привітатись з директором. Вона її зганьбила, кричала мати. Усі підійшли й присіли в реверансі. Тільки не вона, їй здавалося, ніби хтось стиснув її за горло, захотілося втекти світ за очі, до лісу. Мати міцно, немов кліщами, схопила її передпліччя і звеліла: «Іди!» Зрештою, вона таки вийшла наперед, не плакала, зуміла затиснути сльози в голові, щоб вони звідти не витекли, простягнула руку (мати стиснула її ще сильніше) і чемно привіталася з директором. Вона не наважувалася підвести на нього очі, хіба лиш на тисячну частку секунди. Його долоня була спітніла, її пальці теж змокріли. Директор мав примружені очі й фальшивий усміх на губах.
Вдома її позбавили вечері й на всю ніч посадили до льоху. Тоді вона вперше заховалася у себе, туди, де найбезпечніше.
34
Війна, здавалося, залишилася у далекому минулому. Я тоді був ще зовсім юним і не здогадувався, які таємниці життя постануть переді мною. Те, що зі мною трапилося 1944 року, було дивом, ніяк не менше.
Війна не вплинула на мої буденні заняття, я любив рутину. Зрештою, у Дікемарку мало що помічалося. Та все ж дещо мало для мене наслідки. Щодня впродовж восьми років я гуляв постійним маршрутом: через територію лікарні, від корпусу Бйоркелі, повз пансіонат, лікувальний корпус № 1 — праворуч, повз адміністративний корпус — ліворуч і звертав до величезних, гарних головних воріт. Я пишався, що належав до тих небагатьох привілейованих пацієнтів, яким дозволялося самостійно гуляти всіма обширами Дікемарка. По інший бік дороги розташовувалися службові й допоміжні приміщення: клуня, теплиці, пекарня, пральня, майстерні й сад з городом. На руці в мене завжди висів кошик, я нікуди без нього не виходив.
Того дня 1944 року я пригадую, як з корпусу, де мешкали лікарі, вийшов доктор Еліассен, який оформляв мене в Дікемарку, — здається, ніби вічність тому. Він бадьоро помахав мені рукою. Але я не помахав у відповідь. Дивно, як він зумів стати лікарем, думав я, бо розуму йому бракувало. От зовсім недавно спинив мене і запитав, чому я називаюся Крезом. Уявляєте, він не знав, що Крез був царем стародавньої Лідії, за понад п’ятсот років до Різдва Христового, і найбагатшою людиною тогочасного світу. Я, звісно, прибрав собі його ім’я, бо дуже на нього схожий, я теж неймовірно багатий, у мене безліч цінностей: діаманти й мої найвишуканіші парфуми.
Моє багатство, припускаю, дозволяє мені вбиратися не так, як решта тутешніх пацієнтів, не носити оці потворні уніформи: жінки — в смугастих робах, чоловіки — в сіро-бежевих куртках і темних штанах. Їм спотребилося два роки, аби зрозуміти, що такий одяг не для мене. Врешті, погодилися на нову одежину, і жінки в кравецькій майстерні пошили мені, за моїми ескізами, чорний костюм. До нього я вдягаю білу сорочку з чорним «метеликом».