Ящики. Ось де вони. Я підійшов ближче, на боках — якісь написи. «Ратуша» — написано на одному. Я переходив від ящика до ящика. «Військовий музей», «Церкви», «Амальдус Нільсен», читав я. Боже милий! Амальдус Нільсен? Митець з Сьорланна. Це картини? Серце аж підстрибнуло, коли я підійшов до ящика з написом «Едвард Мунк». Я довго стояв, опершись обома руками на ящик. Аж дихати не міг від хвилювання. Картини Мунка тут, у Дікемарку? Це якийсь сюр, уявляти, що вони прийшли сюди, до мене! Ящики були забиті цвяхами, але ж я зумію їх повідчиняти! Я знайшов іще ящики з іменем Мунка. Невже тут усе його зібрання? Господи, Боже мій, неймовірно!
Наступного вечора я знову подався до Дагалі. Цього разу прихопив з собою інструменти. На щастя, цвяхів набили небагато, однак часу витратив чимало: пильнував, щоб не подряпати деревини й не викривити цвяхів, аби потім запхати їх на місце.
На огляд усіх ящиків, підписаних іменем Мунка, я витратив цілий тиждень, щовечора прокрадаючись до підвалу в Дагалі. Вони були вщерть заповнені картинами, але тієї, що я шукав, не було. Ти довідаєшся про те, чого ніхто не знає, сказав мені Мунк, коли ми 1935 року випадково зустрілися в Гранд Кафе. Можливо, я єдиний знав про ту картину? Від цієї думки я зрадів і навіть трохи розхвилювався.
Я так розумів, що картина, про яку він мені розповів, зберігалася у нього вдома, на Екелі. Але тепер, рік після його смерті, усе звідти забрали? Навіщо? Війна, здогадався я. Напевно, місцева влада тривожилася, що картини можуть загинути під час бомбування Осло. Або ж боялася, що їх вивезуть німці.
Підвал добре надавався для зберігання полотен: товсті мури, сухо, прохолодно, без перепадів температур. І кому спаде на думку, що такі неймовірні цінності хтось ховатиме в божевільні?
Я важко опустився на підлогу, втомлений відкриванням ящиків, бо ж не звик до фізичної праці. Що іще сказав тоді Мунк про картину?
Пам’ять віднесла мене до столика в кав’ярні Ґранд Кафе зимного жовтневого дня дев’ять років тому, за тиждень до мого двадцятого дня народження.
— Картина називається «Сумнів». Коли я її закінчив, усі сумніви розвіялися, — сказав тоді Мунк. — Я вважав її досконалою, і відтоді більше ніколи не сумнівався, — голосно засміявся він.
— І все ж назвав її «Сумнівом»?
— То чоловік на картині сумнівається.
— Головний мотив — чоловік?
— Так, це — я. І жінка. Жінка, яку я кохав, тулиться до моєї спини. — Мунк коротко засміявся. — Не дивися так перестрашено! Там немає нічого непристойного. Я лежу на боці, а вона тісно тулиться до моєї спини, її тіло зливається з моїм. Та я надто довго сумнівався, а коли перестав сумніватися, жінка зникла.
— Ніколи не чув про цю картину.
— Її ніхто не бачив, — відповів Мунк.
— Чому?
— Я її заховав. Не міг стерпіти думки, що хтось чужий зазирне в цю мить мого життя.
— Але де… де… — почав я і замовк, не хотів видатися надто цікавим і неввічливим.
— Де вона захована? Позад мене, — сказав Мунк і додав: — У пеклі…
І голосно зареготав, ніби власні слова неймовірно його розсмішили.
Пекло? — подумав я і різко підхопився на ноги, затиснув ліхтарика зубами й присвітив на саме дно останнього відчиненого ящика. Там! Вона була там! Я вийняв картину, не дуже велику — пів метра вшир і заледве метр заввишки. Я поставив її на підлогу, поволі водив ліхтариком, освічуючи з усіх боків. Автопортрет. Очі Мунка сяяли, неприродно сяяли на оранжево-жовтому полотні, немов на тлі пожежі. Погруддя великим планом, оголений торс. Я кілька секунд вдивлявся в картину. «Автопортрет у пеклі». Потім обернув її, знайшов ножа, обережно підважив липку стрічку і вийняв задню стінку. Пульс підвищився, серце стугоніло в грудях, мені запаморочилося в голові, коли я вийняв маленьку картинку, тридцять на тридцять сантиметрів, намальовану олійними фарбами на полотні, без рамки. Чоловік у ліжку, жінка вперлася колінами під його коліна, животом до його спини, її рука обіймала його за шию, обличчя сховала на його потилиці. Злиті докупи тіла. Вони були одним цілим. Я знайшов «Сумнів».