36
Анне-Марія пропрацювала тут два роки, з 1942, їй було лише дев’ятнадцять, але дівчина дуже старанна, на противагу багатьом іншим доглядальницям. А ще вона була вродлива, струнка, з білявими короткими кучериками. Я попросив її роздобути мені приладдя для малювання.
— Будете малювати, Крезе? — захоплено скрикнула вона. — Може, захочете поставити мольберт на веранді?
— Звертайся до мене на «ти», — сказав я. — Ні, я малюватиму в своїй кімнаті. А ти припильнуй, щоб ніхто сюди не заходив і не заважав мені.
Я зважував, малювати чи не малювати в підвалі, але там на стелі висіла лише одна гола жарівка, увечері світла буде недостатньо, довелося вдовольнитися кімнатою.
— Я можу написати табличку з написом «Не турбувати» й повісити на дверях, — несміливо промовила Анне-Марія.
— О, це було б дуже помічним, — сказав я і знову подумав, скільки вирозуміння є у цій дівчині.
— Що малюватимеш? — запитала вона.
— Мунка, — відповів я.
Вона з усміхом похитала головою.
— Тебе не так легко збагнути, Крезе.
У мене почався період, коли я суттєво менше цікавився діамантами чи парфумами. Я малював чоловіка й жінку, які лежали в ліжку, вона — у нього за спиною, лінії тіл зливалися водно, перетікали одне в одне. Я намагався намалювати їх одним цілим.
Але через пів року я відклав пензлі, треба було відсторонитися на час від нав’язливого мотиву, бо не міг сягти досконалості, і це мене пригнічувало. Я знову повернувся до своїх парфумів. Увесь довгий стіл у підвальній кімнатці був заставлений горнятами, пляшками, трубками й колбами. Жінки в кравецькій майстерні шили мені полотняні мішечки, які я наповнював необробленими діамантами, великими й маленькими чорними, блискучими камінцями, знайденими по всій території клініки. Я наскладав їх уже високий штабель в одному кутку, від підлоги до стелі. Три полиці над столом тісно заставлені пляшечками з парфумами. Уже давно ніхто не докучав мені порадами вести активний спосіб життя, не змушував ні копирсатися в саду, ані грати в карти. Я спокійно міг займатися своїми справами. Всі вважали — і досі вважають, — що я живу у своєму світі, нікого не бачу й не чую, персонал ніколи не переймався, що я можу ненароком щось підслухати. Знали б вони, чого я лиш не довідався за багато років тутешнього перебування.
Що ж, вирішивши розповісти тут про все, що знаю, я вже волів би нічого цього не знати.
37
— Чорт, чорт, чорт!
Нільс Лієр-Гольм грюкнув кулаком по столу, схопив келиха і вихилив одним духом. Він лютував і панікував водночас, дивлячись на свій банківський рахунок на моніторі комп’ютера.
Тут якась помилка!
Але помилки, звісно, не було.
Він вертів у пальцях коробочку з пігулками. Вони знову подвоїли ціну. І він заплатив, навіть не муркнувши. Вони погрожували викриттям. Минуло всього лиш вісім днів від останньої дози, але тепер вони відмовлялися продавати йому велику кількість пігулок. Тепер він збагнув: вони вибиватимуть з нього гроші до нескінченності. Щотижня. Вони посадили його на гачок, знали, чим він займається, знали, хто він. Албанець назвав його знаменитістю.
— Чорт!
Всі вважали, ніби він купається в грошах. Як це далеко від правди! Батько й, справді, був заможний, але останніми роками його переслідували маніакальні ідеї. Він впав у депресію, поступово втратив відчуття реальності, вкладаючи дедалі більше грошей у всілякі ризиковані проекти й усе втрачаючи. Єдині цінності, успадковані після батька, — будинок і картини. А після того, як Нільс купив яхту, будинок довелося закласти з усіма тельбухами. Невже продавати дім? Ні, спершу він мусить з’ясувати, чого варті картини. Нільс ніколи не проводив оцінювання живопису, надто тих полотен, що стояли в підвалі. Що ж, можна дозволити собі надіятися, можливо, вони дорожчі, ніж він собі уявляє. Албанець лише посміявся з нього, коли він сказав, що зав’язує з наркотою; мовляв, похвально, але платити все одно буде. «А якщо я не платитиму, що буде?» — запитав Нільс. Албанець ще голосніше зареготав: «Виставимо тобі більшу суму! Мільйон!» Мільйон? Де він, у біса, візьме такі гроші? Він обдумував різні варіанти: не виходити з ними на зв’язок, не зустрічатися, знайти собі нового постачальника, пошукати не таку показну роботу, стати анонімним медіа-радником чи лобістом. Покінчити з наркотиками — не альтернатива, йому конче потрібні ці пігулки. Албанець мовби читав його думки. «Навіть не рипайся, — сказав він сьогодні. — Ми знаємо, де ти живеш».