-- І?
— Доки я там нишпорила, над’їхали Маріанне Вінтер і Фруде Ульсен.
— Ти з ними розмовляла?
— Ні, я… ну… я заховалася.
— Що??? Як це на тебе схоже! Я… — Карстен кілька секунд стурбовано дивився на неї. — Гаразд, і що далі?
— Вони прибирали. Бо ж там має бути притулок для біженців…
— Це узгоджується з тим, що сказала Маріанне.
— Але чогось не поділили, вони сварилися.
— Про що?
— Не знаю… Здавалося, ніби про те, що — викидати, а що — ні. Може, знищували якісь медикаменти? Вони щось спалювали на задвір’ї у бочці.
— Цілком могли позбуватися чогось. Складається враження, ніби дуже квапилися з тим прибиранням, — завважив Карстен.
— Якось пов’язуєш зі зникненням Юлії?
— Та ні… не бачу підстав для підозр. Однак думаю приглянутися до їхньої діяльності ближче.
41
Кайса ніколи не бувала в Дікемарку, їй подумалося, що колись тут мало бути дуже гарно. Тепер більшість відділень закрилися, будівлі занедбані. Від пишних клумб і рабаток, про які начиталася на інтернет-сторінці музею, і сліду не залишилося. Вона звернула до головного входу на територію лікарні, де в давні часи були величезні ворота. Просто перед нею стояла рожева будівля з табличкою «Адміністративний корпус».
Перед рожевим будинком дорога розгалужувалася. На моріжку стирчав штатив з пронумерованими вказівниками, показував шлях до корпусів по правий бік території: «Панорама», «Палац», «Даґалі», «Борген», «Монастир», «Лієн» і «Ґранлі».
Кайса вирішила звернути ліворуч. Тут теж стояли вказівники: «Вардосен», «Пансіонат», «Профілакторій І» і «Бйоркелі».
Будівлі пофарбовані в ніжні кольори, пастельні відтінки білого, жовтого, рожевого й бежевого. Юґендстиль, склепінчасті вікна, гратчасті шибки. Фарба й штукатурка облущилися, сходи й зовнішні підвіконня поросли мохом. Подекуди розбиті вікна забили фанерою, решта зяяли чорними дірами. Моріжки поміж будинками захащилися кущами й деревцями. Територія виявилася значно більшою, ніж Кайса собі уявляла.
Бйоркелі знайти було неважко. Будівля стояла на горбку; позаду, за деревами, височіла вежа з годинником корпусу Вордосен. Вордосен був колись санаторієм для туберкульозників, тепер тут облаштували геріатричне відділення для душевнохворих. Вежа з годинником була візитівкою Аскера, її видно здалеку, навіть з шосе Е18. Хто не знав її призначення, міг подумати, що то церква стоїть посеред лісу.
Лінда Сьорлі, з якою Кайса домовилася про зустріч, уже чекала. Поспіхом привіталася, бо квапилася до шкільного автобуса, який щойно заїхав на паркінґ перед Бйоркелі.
— Ви відразу приєднуйтесь до екскурсії, а поговоримо потім, — сказала вона.
Лінда виявилася добрим оповідачем. Учні, які спершу дуріли й галасували, поступово позамовкали.
— Тут — кімната для охолоджування кишківника, — розповідала екскурсовод, показуючи на великий стіл і відро під ним. — Пацієнтові промивали кишки літрами води, вважали, що це допоможе. А тут, — вони перейшли до іншої кімнати, — була палата. Бачите, побічниці ліжка пошкоджені? Це пацієнт їх обгриз.
В одному великому приміщенні стояв довгий стіл, накритий білою скатертиною, і білі тарілки.
— У давні часи тут дотримувалися ошатності, — розповідала Лінда. — Хворим людям мало бути приємно й затишно.
На стінах висіли картини, які намалювали пацієнти. Лінда зняла одну вишиту картину, у рамці й під склом. Усе полотно було зашите ядучими, яскравими нитками. Посередині — обриси людини, а в її нутрощах — листочки, дрібні тваринки, комахи й жуки. Навколо постаті квітнули великі квіти, і лише після того, як Лінда тицьнула пальцем, Кайса розрізнила на картині слона, жирафа, якогось незрозумілого звіра, собаку, коня й кота.
— Так пацієнтка бачила себе, — пояснила Лінда. — Два світи: один — всередині хворого, а другий — ззовні. Хвора, яка це вишила, страждала на шизофренію.
Та найбільше в цій картині — такій симетричній, так гарно й густо вишитій — вразило інше: пацієнтка десь роздобула клаптик тканини, вистругала з риб’ячої кістки, прихованої за обідом, голку, висмикувала зі своєї постільної білизни нитки й потай вишивала — ніхто цього не помітив.
У скляній вітрині були виставлені дрібні предмети. Учні з’юрмилися над ножем з підписом: «Цим ножем пацієнт намагався заколоти головного лікаря».
Далі екскурсія опинилася у величезній залі, стеля тут сягала висоти другого поверху, нагору вели гвинтові сходи, а на стінах висіли герби, що їх теж змайстрували пацієнти.