42
Анне-Марія Скуг була дуже милою літньою жінкою з підібраним догори білим, як сніг, волоссям, і в крутих червоних окулярах. Вона аж руками сплеснула від радості, що внучка привела з собою незнайому гостю. Жінка жваво, як на свій вік, метнулася на кухню.
— Добре, що я сьогодні спекла пиріг! — сказала вона.
Кайса глянула мимохідь на фотографії, виставлені на старому письмовому столі. На одній група людей стояла на моріжку на тлі великого куща рододендрону. Чоловіки — в білих халатах, жінки — у старомодних сестринських уніформах.
— Кайса хотіла б почути, як працювалося у Дікемарку, — промовила Лінда.
Бабуся підкрутила свій слуховий апарат.
— Яка це гидота — старота, — усміхнулася вона й скрушно похитала головою. — Дікемарк… О, це було найкраще місце праці.
І відразу з захопленням почала розповідати про чудові стосунки в колективі й про те, як там було гарно, про худібку, яку тримали в господарстві, про розмаїття занять для пацієнтів — про те і се.
— А ви знали, що Дікемарк був найбільшим серед усіх сільських господарств Аскера? У найкращі часи там мешкали й працювали близько 2500 осіб, приблизно тисяча з них — пацієнти.
— Може, хтось з пацієнтів особливо вам запам’ятався?
— Крез, — не вагаючись, відповіла старенька.
— Лінда про нього розповідала. На що він хворів?
— Я й сама не раз над цим замислювалася. Доступу до документації ми не мали, а деяких діагнозів не оприлюднювали.
Анне-Марія почала працювати в Дікемарку 1942 року. Крез на той момент вже перебував у закладі кілька років. Чому він потрапив до психіатричної лікарні, вона не знала. Він мав талант художника, у нього чергувалися важкі й легкі періоди, іноді впадав у депресію.
— Але він був дуже добрий, мухи не скривдив би, — сказала жінка. — Я дуже любила Креза.
Кайса розповіла про санаторій у Кістевіці, заснований двома лікарями, які раніше працювали в Дікемарку. Анне-Марія кивнула, так, вона їх знала.
— Ейвінн Бюлль і Маріанне Вінтер. Дивний якийсь був зв’язок між Маріанне й Крезом, — додала вона.
— О? Чому дивний?
— Перед самою смертю в нього з’явилися якісь страхи, зовсім йому не властиві. І пов’язані вони були з Маріанне Вінтер.
— Які страхи?
— Він стверджував, ніби вона займається «чорними справами».
— Що він мав на увазі?
— Не знаю, але здогадуюся, звідки ті страхи могли з’явитися. Колись давно, ще до появи Маріанне Вінтер, у Дікемарку проводили розтини померлих пацієнтів. Мозок деяких з них зберігали в підвалі в скляних колбах. Крез, напевно, знав про це, — старенька відкусила шматочок пирога, задумливо жувала. — Він дуже багато часу просиджував у підвалі, де зберігалися ті колби, а доктор Бюлль і доктор Вінтер проводили там свої дослідження. Можливо, йому змішалися в голові минуле й теперішнє.
— Що за дослідження?
— Це мені невідомо. Може, досліджували старі законсервовані препарати мозку, хтозна. Нам був заборонений доступ до тих кімнат.
Кайса згадала про медичне обладнання, яке побачила у віконце під заскленою верандою, і запитала, чи там розташовувалася лабораторія Ейвінна Бюлля і Марінне Вінтер. Але Анне-Марія заперечила, обоє лікарів займали кімнатку відразу під сходами до підвалу, на протилежному кінці будівлі.
— Директор і професор на ім’я Альф Бюлль був батьком Ейвінна Бюлля?
— Ні, його дядьком.
— Я так розумію, він теж займався дослідженнями?
— О, так! Альф Бюлль був навіть міжнародним світилом! Намагався розгадати одвічну загадку: чому люди божеволіють.
За теорією Альфа Бюлля, психічні захворювання мали фізичне походження, тому він вивчав кров, сечу, кал і ще багато всього дивного, розповіла Анне-Марія. Однак молодий Бюлль вважав ті теорії нісенітницею.
— Я була свідком не однієї сварки між старим професором і його небожем. Альф Бюлль був затятим противником лоботомії та електрошоку. У Дікемарку ніхто й ніколи не проводив лоботомії. Професора Бюлля любили й поважали. А от небожа… я не дуже багато про нього знаю, але, у кожному разі, він був дуже амбіційним, — старенька показала рукою на кавник. — Долий ще трішки кави, Ліндо.
Доки Лінда наливала, всі мовчали.