«Не годиться тобі так лежати, зв’язаним, тільки не тобі, Крезе», — сказала я і запитала, що ж трапилося. Але відповіді не було, лише слабкий звук видобувався з його грудей, здушене, уривчасте хрипіння. Інстинктивно я схопила його за руку й умить подумала, що чиню неправильно, Креза ніхто ніколи не торкався, бо він того не терпів. Я вже хотіла було відсмикнути руку, як раптом відчула слабенький потиск його пальців, ледь помітний. Тоді я взяла його руку в свої долоні й прошепотіла, що посиджу з ним.
Після того випадку з гамівною сорочкою Крез цілковито змінився, розповідала далі Анне-Марія. Він відмовлявся полишати кімнату й більше не малював — зайшов у глибоку депресію. Переважно сидів біля вікна і дивився надвір, їсти йому приносили в палату.
— Я, по суті, єдина з усього персоналу мала з ним контакт. Кожнісінького дня, коли в мене було чергування, я брала якесь рукоділля, сідала в палаті й розповідала йому про буденні справи: про те, що відбувалося в нашому відділенні, про погоду, про своїх дітей, про телепередачі. Запитувала, чи не хотів би він прогулятися, бо ж надворі весна, пригріває сонечко, йому не зашкодило б свіже повітря. Але Крез завжди хитав головою. Я запитувала його, чого він боїться, але відповіді добитися не могла. «Ти боїшся померти?» — випитувала я. Його руки починали метушливо й нервово рухатися туди й сюди по підвіконню. «Так, — нарешті промовив він. — Я бачив, що вони роблять з людьми. Скоро моя черга». Дуже дивні слова. Отаке він мені сказав.
Анне-Марія піднесла філіжанку з кавою до рота, обережно відсьорбнула.
— Я не розуміла, про що він говорив. Намагалася вивідати в нього, що він мав на увазі, але Крез мовчав. Коли я запитала, чому він відмовляється виходити зі своєї палати, Крез сказав, що мусить пильнувати свої картини. Уся стіна була увішана ними, і всі мали однаковий сюжет: жінка й чоловік у ліжку.
Треба було щось вигадати, щоб змусити його вийти з палати. Не лежати ж йому вічність.
— І я придумала. Я принесла йому ключа від палати, щоб, виходячи, він міг її замкнути.
Через кілька днів Анне-Марія таки зуміла його переконати, і відтоді він повернувся до звичного розпорядку дня. Їжу йому й далі приносили в палату, але їв він дуже мало й дуже швидко почав втрачати вагу. Щодня виходив на прогулянку після сніданку, по обіді й пізно ввечері.
— То був уже старий сімдесятивосьмирічний чоловік, — розповідала Анне-Марія. — Фізичне здоров’я підупало. На прогулянках він поволі човгав навколо корпусів Дікемарку. Відповідав, коли його про щось запитували, але сам розмов ніколи не починав. Та й відповіді були хіба лиш «так» і «ні».
— Ви казали, що Юлія часто відвідувала Креза, сиділа з ним, малювала?
— Так, він називав її своєю ученицею.
— А як було, коли він змінився?
— Вона й далі приходила. Гадаю, її візити були йому дуже потрібні. Юлія ніби й не помічала в ньому змін, може, була ще надто малою, щоб розуміти, що відбувається, або ж сприймала його таким, як він був. Як це часто буває з дітьми. Їй на той час виповнилося вісім чи дев’ять років. Вона завжди сідала біля Креза й малювала. Тоді здавалося, ніби він забувався, обличчя його розпогоджувалося. На них мило було дивитися.
— Коли він помер? — запитала Кайса.
— 17 травня 1993 року. Того дня я ніколи не забуду.
Простуючи до корпусу Бйоркелі, Анне-Марія тішилася, як гарно прибрали Дікемарк до свята Дня Конституції. Усі будівлі заквітчані березовим гіллям і прапорами. У квітниках уже порозпускалися перші тюльпани, повсюдно висадили братчики, які вирощували в лікарняній теплиці.
Доки вона роздягалася, з кухні вийшла одна з доглядальниць, і Анне-Марія відразу збагнула — трапилося щось лихе.
— Вона лише сумно глянула на мене й сказала одне слово: «Крез».
Анне-Марія побігла до його палати.
— Він лежав на ліжку мертвий. З одного боку голови — компрес. Я не розуміла, що сталося. З’ясувалося, що один з лікарів напередодні ввечері знайшов Креза в його робітні, у підвалі. У нього стався інсульт, він упав і вдарився головою.
Анне-Марія сумно глянула на Кайсу.
— То був невеселий день сімнадцятого травня. Хоча смерть Креза й не стала несподіванкою — його здоров’я гіршало з дня на день. Але я часто думаю, що в тій смерті було щось дивне.
— Чому?
— Бо Креза знайшли в робітні. Після випадку з гамівною сорочкою він більше ніколи туди не ходив. Та й слабкий він був, ноги його не тримали. Дивно, як це раптом у нього з’явилися сили, щоб зійти в підвал.