— А заповіт, коли він його вам віддав? — поцікавилася Кайса.
— О, за кілька місяців до смерті. «На збереження», — сказав він тоді. Я віддала заповіт директорові, він потім зібрав увесь персонал і зачитав його вголос.
— Заповіт був завірений підписами свідків?
— Ні, але ніхто не сумнівався, що це почерк Креза. Ні в кого не виникало ніяких запитань. Навіть у його сестри.
— Він мав сестру?
— Еге ж, вигулькнула через п’ятдесят літ. Уявляєте! За кілька днів до його смерті. Де вона була все його життя?
— Розповідала щось про брата?
— Нічогісінько. Але він щось їй прошепотів, їй почулося: «Вони тут убивають людей». Мабуть, щось перекрутила. Кажу ж, він вже був дуже слабкий.
— Юлія теж була присутня при зачитуванні заповіту?
— Так, разом з матір’ю. Пригадую, Юлія плакала, але зраділа картині. «Це — справжній Мунк», — сказала вона. Мати її виправила: «Ні, це Крез намалював картину». Але Юлія наполягала: «Цю картину намалював той, хто називається Едвард. Він теж помер». Мабуть, такого нафантазував їй Крез.
Раптом задзвонив телефон Лінди, і вона вийшла в коридор.
— А ви з отим лікарем, Расмюссеном, отримали свої картини з тим самим сюжетом, що й Юлина картина? — запитала Кайса.
— Так, — Анне-Марія показала на полотно, яке висіло над старим чорним фортепіано.
На картині було зображено чоловіка й жінку в ліжку. Жінка лежала за спиною чоловіка, лінії тіл перепліталися, обличчям жінка притулилася до потилиці партнера, рукою обіймала його за шию. Підпис унизу: Едвард Мунк.
— Можна її сфотографувати?
— Звичайно.
— Підпис однаковий на всіх картинах?
— Так, то був, певно, один з його жартів. Знаєте, він мав почуття гумору. І гумор той був часто іронічний, стриманий, певною мірою самовпевнений.
— Що сталося з рештою картин?
— Усі картини з тим сюжетом, окрім трьох подарованих, спалили. Такою була остання воля Креза.
Кайса згадала підвальну кімнатку зі склянками, колбами й трубками.
— А свої парфуми він виготовляв у кімнаті під заскленою верандою?
— Так…
— Там після нього щось залишилося?
— Ні… Не думаю. Минуло двадцять три роки, як він помер. Мабуть, давно все прибрали.
«Або не прибрали», — подумала Кайса, проте змовчала.
— Як насправді звали Креза?
Анне-Марія наморщила чоло.
— Ґюннар… А от прізвище… О, згадала… Лауріцен. Але всі кликали його не інакше, як Крезом.
Повернулася Лінда. Телефонував колишній головний лікар, Сіндре Нурберг. Вона намагалася додзвонитися до нього раніше, ще доки чекала з бабусею на Кайсу. Тепер він зателефонував, сказав, що ось саме їде, цілком випадково, у Дікемарк. Вони можуть зустрітися там, якщо Ліндиній гості таке підходить.
Кайса вже сідала за кермо, коли з ганку, махаючи конвертом, її окликнула Лінда.
— Бабуся забула вам ось це показати! Можете собі позичити.
— Що це?
— Крез тут щось написав. Коли він помер, бабуся знайшла аркушик у його тумбочці біля ліжка.
Кайса поклала конверт у торбинку. Почувалася втомленою. Чи вистачить їй сили знову їхати в Дікемарк? Вона завела авто. Така діяльність іде їй на користь. За весь час, проведений у гостях Анне-Марії, вона жодного разу не згадала про свою хворобу.
44
Перше, що помітила Кайса, коли відчинилися двері до «унікальної міжнародної лабораторії професора Альфа Бюлля», як писалося в музейному буклеті, був напис на похилій стелі піддашшя. Лабораторія розташовувалася на третьому поверсі корпусу Бйоркелі в Дікемарку.
«Ніс est locus ubi sanguis urinaque arcana vitae aperiant». Колишній головний лікар Дікемарка, Сіндре Нурберг, простежив за її поглядом.
— «Тут місце, де кров і сеча відкривають таємниці життя» — переклав він і обвів широким жестом кімнату. — Тут усе збережено так, як було в двадцятих-тридцятих роках.
Це була велика кімната з усіляким начинням. На столах лежали і стояли запилюжені інструменти й апарати, таких Кайса не бачила ніколи в житті. Якісь центрифуги, дистилятори й вимірювальні прилади. Повсюди — ваги, штативи, склянки, пляшки, дзбанки і трубки. Вона не знала ні назв більшості предметів, ані того, для чого вони призначені.
Кілька великих дахових вікон пускали досередини багато світла. Біля однієї стіни стояла шафа з підйомними скляними дверцятами, з шафи через стелю вів комин.
— У цій шафці висушували екскременти, запах стояв жахливий, звісно, — сказав Нурберґ; він показав на млинок, схожий на допотопну кавомолку. — А потім змелювали їх на порошок.