Выбрать главу

Доки Кайса сиділа за ноутбуком, позад неї, як завжди, коли вона працювала, тихим звуковим фоном дзумкотів новинами телевізор. Вона голосніше ввімкнула звук. Її колишній колега з Каналу-4, Нільс Лієр-Гольм, був гостем у студії. Колись вони два роки відсиділи поруч у так званому відкритому редакційному офісі. Нільс був майже її одноліток, трохи молодший, десь під сороківку, пішов з Каналу-4 приблизно в той час, як вона взяла доглядову відпустку й переїхала до Лусвіки. Тепер Нільс працював коментатором у редакції газети «VG», був одним з її профільних журналістів, відомий своїм вправним пером і талантом журналіста-детектива. Поза роботою поводився скуто і простакувато, міг голосно реготати з власних жартів, але не завжди розумів жарти інших. Та й, взагалі, був чудним чоловіком: маленький на зріст, повнуватий, світло-руде волосся з високими залисинами. Однак манера поведінки, вміння формулювати висловлювання і навіть зовнішній вигляд сприяли тому, що його часто запрошували коментатором на всілякі радіо- і телепередачі. Він був справжньою атракцією: компетентний, гострий на язик, дотепний, хоча й сам це не завжди розумів, трохи не такий, як решта коментаторів, які начеб застрягли в одному образі. Останнім часом він з’являвся і в деяких розважальних програмах. З непомітного, однак визнаного серед колег журналіста з високим статусом, Нільс став людиною, яку впізнавали на вулицях.

Кайса завжди мала з ним добре порозуміння. Він був ходячою енциклопедією, коли йшлося про події і дати в норвезькій політиці, Кайса часто довідувалася від нього те, чого не знала сама. Тепер, на екрані, він коментував висловлювання міністра міграційної політики Сюльві Лістгауґ. Поштовхом до дискусії стала стаття у «VG» про правий популізм, у якій редакція цитувала норвезьких правих екстремістів, які вихваляли Лістгауг. Серед них був і Туре Тведт, лідер ультраправої організації «Вігрід», він висловив радість, що міністр нарешті правильно закцентувала на ставленні до біженців. Лієр-Гольм наголосив, що такий міністр, якого підтримують «нацики» і який своєю риторикою провокує суперечки й поляризацію дебатів, та ще й у сфері, де більшість партій Стуртинґу досягли консенсусу, створює чималі проблеми своєму прем’єр-міністрові.

«Браво, Нільсе», — подумала Кайса, коли сюжет закінчився. Вона вилогінилася з ноутбука, встала з-за столу. Час братися до обіду. Скоро повернуться зі школи Андерс і Тея. Кайса налила собі у велике горня кави й рушила до вітальні. Юнас досі спав. Вона обережно приклала долоню до його чола — ще трималася невелика гарячка; потім стала біля вікна. Нарешті розпогодилося, угорі ясне синє небо. Наближався Великдень, і сонце, якщо йому вдавалося прорватися крізь хмари, відчутно пригрівало. За день воно розтопило іній з дерев, пожовкла трава на луках над морем уже не хрумтіла від морозу. Їхній будинок стояв на горі, з вікон було видно всю Лусвіку. Погляд поволі ковзав від помальованих набіло човнових повіток, ряду сірих, пошарпаних негодою рибацьких клунь аж до двох пірсів у гавані у вигляді кінської підкови.

Кайса любила цей старий будинок, але влітку вони знову переїдуть в Аскер. Карстен знову почне працювати комісаром поліції на повну ставку в Кріпос, головному поліцейському кримінальному управлінні.

Чотири роки тому Карстен зазнав вогнепального поранення під час операції з визволення заручників. Багато тижнів він висів між життям та смертю, потім — довгі місяці невідомості, чи стане знову на ноги. Аж за два роки зміг повернутися до роботи, спершу на пів ставки, останній рік — на 0,80 ставки. Він затято тренувався, щоб встати з інвалідного візка. Кайса успадкувала будинок від своєї бездітної тітки, і вони вирішили пожити деякий час тут, доки доведуть помешкання в Аскері до ладу. Карстен їздив з Лусвіки в Осло, але коли його присутність в Кріпос була необов’язковою, користувався офісом в управі ленсмана, у головному місті комуни, Воґені.

Кайса перебувала в доглядовій відпустці на Каналі-4, але іноді висвітлювала окремі події, якщо хтось з постійних журналістів в Олесунні не міг вийти до праці. Їй дедалі більше бракувало гарячого редакційного пульсу, надто роботи над телевізійними документальними фільмами. Можливо, «справа Юлії» стане таким фільмом? Але чи захочуть свідки розповісти щось нове, дати інше бачення того, що вони думали й спостерігали, за такий довгий час?