У п’ятницю я знову пішов до крамниці й купив ще печива. Роздобув пензлики й мольберт, поставив поряд зі своїм. Я тішився зустрічі ще за сніданком, чекати на Юлію почав ще ополудні, але згадав, що вона в цей час у школі. Увесь день я раз по раз дивився на годинника, як же він повільно йшов, а я чекав… чекав… О сьомій вечора зрозумів, що вона не прийде, і ліг у ліжко. До мене зазирнула Анне-Марія, поцікавилася, чи мені зле, може, таки повечеряю? Я похитав головою, втупившись поглядом у стелю.
Чого б це Юлії провідувати такого, як я?
Пізно ввечері я зійшов до своєї кімнатки в підвалі. Почувався стривожено й безпорадно. У мені щось гуло й шкребло, давно вже такого не було, я не міг малювати, не мав сили, руки невпинно трусилися. Сонце світило крізь брудні вікна, я відчинив одне — лише на кілька сантиметрів, далі не пускали грати — й відчув ніжне літнє повітря. Заплющив очі, довго так стояв, думав про Юлію, бачив перед собою її допитливі оченята. Чи вона ще коли-небудь прийде до мене? Не знаю, скільки часу так простояв, давні думки про змарноване життя виринули знову, і відчуття своєї меншовартості, від якої я втікав багато років, заповзло в кожний мій нерв. Колись давно доктор Расмюссен сказав мені, що мою родину повідомили, де я перебуваю. Лише раз за всі роки я мав з нею контакт. Це сталося одного дня після війни: мені повідомили, що приїхала моя мати й хоче мене бачити. Я неохоче поплівся у кабінет лікаря. То не була радісна зустріч. Вона приїхала зі звісткою про смерть батька, він так і не простив мене. Знав би я, як він страждав, переживаючи мою зраду, — саме так мати й висловилася. Я мовчки обернувся і пішов геть. Через кілька років довідався, що мати теж померла. Мене це навіть не діткнуло. Тоді — ні. Але тепер, коли я почувався зрадженим, і ця зрада від маленької дівчинки, гіркі думки юнацьких років повернулися — усе замовчане, ганебне, задушене й притлумлене навалилося нараз. Будинок мовби захитався, вібрація здіймалася від підлоги, я трусився усім тілом, затиснув обома руками рот, але стримати плачу не зміг.
Було вже темно, у будинку все стихло, коли я нарешті замкнув на ключ свою кімнату й рушив довгим коридором. Перед розгалуженням, там, де треба повернути праворуч на сходи, я раптом почув кроки, хтось сходив униз. Я швидко сховався за одну з колон у великій підвальній залі й мигцем побачив, як Маріанне Вінтер і доктор Бюлль несуть до кімнатки на іншому кінці коридору пацієнта, молодого, дрібного хлопчину, якого всі називали Малим Лейфом. Він був якийсь безживний, можливо, навіть мертвий. Я ще встиг, перш ніж зачинилися двері, побачити, як вони кладуть його на металевий стіл.
Я довго стояв, заціпенілий, неспроможний поворухнутися, ніби від нападу кататонії. Але то була не кататонія. То був пронизливий страх…
Наступного дня прийшла Юлія.
— Я не могла прийти вчора, — сказала вона. — Зовсім забула, що мала прибрати в стайні, почистити й погодувати коней. А потім було вже надто пізно. Але сьогодні субота, до школи мені не треба. Помалюємо?
Я не відповів.
— Чому ти лежиш у ліжку?
Я далі мовчав.
— Тепер я бачу, що ти дуже засмучений. По-справжньому сумний. Тебе хтось скривдив?
Юлія вийняла з кишені якийсь папірець, відійшла до умивальника. Я заплющив очі, вдаючи, ніби сплю.
— Ось так! Знаєш, хто це? — запитала вона, показуючи на дзеркало, де щось наклеїла. — Це — Фантом. Мій брат любить Фантома. Фантом — чоловік, який не може вмерти. Тут написано: «Фантом має тисячу очей і тисячу вух».
Дивовижно. Я уявляв себе саме таким, я був очима й вухами Бйоркелі, я бачив і чув усе, що тут відбувалося.
Юлія підійшла до ліжка, нахилилася наді мною, я відчував на чолі її подих.
— Крезе, вставай! Ти ж маєш навчити мене малювати.
Вона повернулася. Вона не прийшла вчора не тому, що не хотіла. Їй завадили справи, про які вона забула.
— Я прийду завтра. Тоді зовсім одужаєш, — промовила Юлія.
Мабуть, думала, що я застудився.
48
Ейвінн Бюлль мешкав у великому особняку на Енґельсрюд, недалеко від Дікемарка. Кайса зайшла до нього після екскурсії з колишнім головним лікарем у відділенні Бйоркелі. Доктор Бюлль запитливо дивився на неї у прочинені на шпарку двері, і Кайса відразу подумала, що він має хворий вигляд: перенісся і виличні кістки, обтягнені шкірою, мовби старим папером, жовтавим і пожмаканим. Завеликий светр заправлений у штани, які трималися на туго схопленому паску. Волосся не було, брів і вій — також. Бляклий погляд, наче з-поза запітнілих окулярів.