— Що це?
— Записи одного пацієнта з Дікемарка… ану-ну… — вона глянула на дату — 5 квітня 1993. — Двадцять три роки тому, за місяць до смерті. Доглядальниця знайшла конверт, коли прибирала його кімнату.
— І що там?
Кайса прочитала вголос: «Скоро мій час мине. Я відчуваю, як наближається ця мить, і я — той, хто невимовно боявся кінця, — примирився, хоч ніколи не думав, що здатний на таке».
— Хто він? — запитав Карстен, показуючи на підпис: Крез з Дікемарка.
Кайса розповіла все, що знала про Креза. Карстен усміхнувся, почувши про парфуми з додаванням сечі.
— І ти думаєш щось з того витягти?
— Уже витягла. Цей чоловік, Крез, знав Юлію, вона успадкувала після нього… О! — урвала Кайса сама себе. — Картина! Ви щось знаєте про зниклу картину?
— Яка ще картина?
Кайса переповіла розповідь Сюсанне про картину, яка зникла з кімнати Юлії.
— Її заповів Юлії Крез, — додала вона й показала на мобільному картину Анне-Марії. — Ось такий вона мала вигляд. Надішлю фото Сюсанне й запитаю, чи впізнає вона сюжет.
Не минуло й пів хвилини, як прийшла відповідь: «Де ти її знайшла?»
Кайса відписала, що це не картина Юлії, а лише копія, яку намалював той самий пацієнт Дікемарка.
— Чому ти раніше нічого мені про це не сказала? — насупився Карстен.
— Гадаєш, я не маю про що більше думати? Про себе, наприклад? — Кайса підвелася, сердито стріпнула головою. — До того ж, я не знаю, що знає і чого не знає поліція…
Карстен взяв її за руку.
— Вибач! Я не подумав…
Він узяв мобільний і попросив когось — очевидно, Евена — сконтактуватися з Маріанне Вінтер і з’ясувати, чи вона знає, коли саме зникла картина.
Кайса знову перечитувала записи Креза. Яка похмурість. Похмурість і зневіра. Чого боявся Крез? Чи це пов’язано з його викривленим сприйняттям реальності? «Шкодую, що раніше не розповів того, що пережив; тоді, можливо, не сталось би цих жахіть. Але хто б мені повірив? Я — душевнохворий пацієнт, неосудна людина».
Що він бачив або чув? Що такого жахливого трапилося в Дікемарку?
— Ще кави? — підводячись, запитала вона Карстена.
— Так, дякую.
— Я заварю свіжу, — Кайса вийшла на кухню. — Знайшли якісь дірки в алібі Фруде Ульсена?
— Ні, ніхто не згадав нічого нового з того вечора в молитовному домі, але в часі цілком можливо, що Фруде пішов слідом за Юлією і встиг повернутися на вечорниці.
— Що він, звичайно, повністю заперечує?
— Так.
— Тож ви не знаєте достеменно, збрехав він чи сказав правду?
— Ні, — Карстен задумливо погладив борідку. — Хоча… Проглянь фотографії, які ми зробили під час обшуку в нього вдома. Це не зовсім за правилами, щоправда… — від підсунув до неї ноутбук. — Погортай ось цю теку!
То були фото спальні Фруде, загальні плани, зняті під різними кутами, і великі плани окремих предметів. Її вразила надзвичайна охайність у кімнаті. На столі — великий стаціонарний комп’ютер, поряд — стосик книжок про природні феномени. На полиці на стіні — кілька детективів, усі зарубіжних авторів-чоловіків. Збоку — коркова таблиця з почепленими на ній фотографіями. Його фото на паспорт, одна фотографія, де він, ще зовсім підліток, разом з матір’ю та батьком. Мати доволі струнка, Кайса здивувалася, якою вродливою вона була в молодості. Батько сидів, тримаючи в руках люльку. Обоє батьків обіймали Фруде за плечі й усміхалися в камеру. Щаслива родина. В іншому часовому вимірі. Ще не знають, що наготує їм життя?
І я не знаю.
Ні-ні, лиш не це, не зараз.
Наступне фото — ліжко Фруде, охайно застелене білим простирадлом, постільна білизна з сірим візерунком. Над узголів’ям висів плакат із зображенням американського рок-музиканта Брюса Спріґстіна і якогось футболіста. Спальня тридцятирічного чоловіка, який живе зі своєю матір’ю, більше пасувала б п’ятнадцятирічному підліткові. На нічному столику лежала коробочка пастилок і пачка серветок. Кайса вже хотіла перегорнути далі, але раптом завмерла. Нічний столик був застелений схожою на шовк тканиною з дрібними червоними цятками.
— Щось знайшла? — Карстен став у неї за спиною, масуючи їй потилицю.
— Скатерка, — промовила Кайса, показуючи на нічний столик.
Карстен нахилився ближче.
— Що не так зі скатертю?
Кайса взяла мобільний, знайшла фотографію, яку зробила під час відвідин Ґюнн.
— Ось поглянь, — вона показала Юлію серед однокласників.
— Чорт! — скрикнув Карстен.
Він кинувся до свого ноутбука, відкрив файл з фотографіями, знайшов фото Юлії, яке розсилали для впізнання 2002 року. Молода жінка в червоній пуховій куртці та синіх джинсах.