— Гм, — задумливо хмикнув Карстен.
— Та про нього ж можна мені сказати?
Вони рушили бігцем назад.
— Він мав алібі, — не відступала Кайса. — Увесь вечір і ніч просидів біля батька, аж той помер над ранок, і з санаторію нікуди не виходив. Ти ж цілком спокійно можеш сказати, хто він і де мешкає, щоб не змушувати мене самостійно шукати?
Карстен не відповів.
— Та кажи вже…
Карстен обернувся, пробіг кілька кроків задом наперед, дражнячись, усміхаючись і махаючи їй рукою — мовляв, наздоганяй.
54
Кайса давно хотіла оживити свій занедбаний садок у Лусвіці, щоб він знову став таким, як пам’ятала його змалку. Проте старий будинок вимагав першочергового ремонту, а цієї весни вона зовсім не мала сил.
Пробіжка з Карстеном стала певною віхою, Кайса відчула себе сильнішою, ніж сподівалася. Одного ранку прокинулася рано, сон більше не приходив, вона встала, й пішла пити каву на терасу. Сиділа, доки день прогнав рештки ночі й пробудив життя в навколишніх будинках, — чекала на схід сонця. Високе, ясне небо повнилося зірками, а близько п’ятої з-за гір спроквола виповзло сонце.
Тоді вона обійшла садок. Яблуні й сливки досі росли з давніх часів, і румбамбар, і пишні кущі, які щоосені вгиналися під вагою червоних порічок, аґрусу й чорної смородини. Квітники з трояндами заросли бур’янами. Захащилась і тітчина альпійська гірка, раніше, з кожною зміною пір року, вона вигравала щораз новими барвами. Під яблунею колись стояв шезлонг. Тато любив сидіти в ньому в затінку з книжкою, завжди з книжкою. Туга, як завжди при згадці про батька, кольнула в груди. Він любив її найбільше з-поміж усіх дітей, мабуть, тому, що вона була наймолодшою дитиною. Тато помер раптово й неочікувано від інфаркту під час лижної прогулянки в лісі під Аскером, коли Кайсі було п’ятнадцять, через п’ять років після їхнього переїзду до Лусвіки.
Треба купити нового шезлонга, білого з блакитними подушками, вирішила вона. Точнісінько такого, як той, що стояв у садку.
Унизу садка, де моріжок був рівний, вона з друзями часто грала в бадмінтон, футбол, бейсбол. Тепер тут граються м’ячем її діти. «Треба підживити моріжок, і вивести мох», — подумала вона.
Коли всі розійшлися з дому, Кайса перевдягнулася у робочий одяг, натягнула рукавички й вийшла в сад повертати дитинство, обстригла кущі, обкопала троянди, підживила старі рослини, у яких ще жевріло життя, посадила нові, нещодавно куплені, поміняла землю в горщиках. Приємно було рухатися, поратися надворі, почуватися здоровою і сильною. А коли все ж до голови просочилася боязка думка про те, що на неї чекає попереду, що рак, можливо, розповзається її нутром, Кайса схопила бензопилу й взялася зрізати старого куща. Звук і вібрація пили пронизували тіло, заглушаючи все навколо й усередині неї.
Кайса всюди носила з собою маленький нотатник, куди записувала думки й ідеї до нового документального фільму. Вона пообідала в товаристві ноутбука, відсортувала нотатки, спробувала структурувати купу розмаїтих матеріалів. Дитинство Юлії й Аллана в Дікемарку, дружба Креза з Юлією також повинні ввійти до фільму. Тоді ж можна буде розповісти про зниклу картину. Історія про санаторій в Кістевіці зможе послужити таким собі похмурим тлом до зникнення Юлії та вбивства Аллана. Кайса повісила великий аркуш паперу на стіні в коридорчику, який вів на мансарду, поставила навпроти старий тітчин фотель. Записувала тушшю імена й послідовність своїх дій: що треба зняти, у кого взяти інтерв’ю. За короткий час увесь аркуш був всуціль списаний. Кайса вмостилася у фотелі з ноутбуком на колінах і почала писати сценарій. «Готель Лусвіка. Кімната 210», — написала вона. «Тут я зустрілася з Алланом Вінтером» — сказала вголос, уявила, як стоїть в готельному номері, дивиться просто в камеру і рушає до вікна.
Потім Кайса перестрибнула далеко в часі й занотувала: «Фото робітні Креза в Дікемарку». Вона таки сподівалася, що побачена у віконце підвальна кімнатка в Бйоркелі, належала Крезові, і що їй дозволять там познімати.
— Це робоча кімната одного пацієнта психіатричної клініки в Дікемарку, Креза. Тут він багато років присвятив своїм захопленням. Кімната збереглася у первісному вигляді, неторканою, відколи Крез помер на початку дев’яностих. Чоловік потрапив у Дікемарк десь у тридцятих роках і прожив тут майже шістдесят років. Він уникав людей, але ми знаємо, що з однією особою зійшовся дуже близько: Юлії Вінтер на момент їхньої зустрічі виповнилося вісім років.