«Метод розроблений 2005 року? Жодної операції в Норвегії?» — здивувалася Кайса. Тека, яку вона поцупила під санаторієм у Кістевіці! Чи було там щось про DBS? Добре пам'ятала численні фахові терміни й абревіатури. Кайса швидко погортала папери. Ні, нічого. Довго сиділа над рисунками, що нагадували систему координат. Може, коло, це — голова? Син… Син чоловіка, який помер тієї ночі, коли зникла Юлія. А якщо він знає, що означає цей рисунок? Не забути б запитати, коли вона його розшукає. А може, Ґюнвур Сюнне впізнає ім’я того літнього пацієнта, якщо вона покаже їй папери з теки? Кайса виписала прізвища чотирьох чоловіків, які фігурували в документах, склала рядком їхні діаграми. І тоді побачила! Лише одне прізвище було внесене в реєстр після вересня 2002 року. Пацієнта звали Юн-Геннінґ Гольм, його діаграма закінчувалася жовтнем 2002 року. Це міг бути чоловік, який помер у ніч, коли зникла Юлія. Кайса знала про смерть іще однієї пацієнтки — Тютти Сьоренсен. Погортала далі. Усе сходилося. Жінка зникла з системи на початку вересня 2002 року. А що з іншими? Усі дев’ятеро хворих померли? Ґюнвур казала, що четверо пацієнтів поховані на старому цвинтарі. Кайса гарячково перебирала аркуші. Та ні, ніде не значилося, чому вони зникли з реєстру, невідомо, виписали їх чи вони померли.
«А це пальцем у небо» — подумала Кайса, набираючи в ґуглі ім’я «Юн-Геннінґ Гольм». Стаття у Вікіпедії. «Юн-Геннінґ Гольм (1940–2002). Посол Норвегії. Дружина: Дорте Лієр (1945–1979)» — прочитала Кайса.
«Син: Нільс Лієр-Гольм».
55
Щодня, коли він повертався додому, вона намагалася відчитати вираз його обличчя. Чи вдалим був день? Чи веселий і задоволений, чи злий і роздратований? Останнім часом він видавався їй знервованим, наче щось його мучило. Й риси обличчя наче змінилися, стали загостреними, мов висічені різцем. Він схуд, може, тому так здавалося? Занедужав? На неї напливали почуття, як багато років тому, на початках, коли вона лежала в його обіймах і чулася у безпеці.
Прийшовши одного разу до неї зі сніданком, він сказав:
— Ти маєш добрий вигляд.
Може, це нагода зізнатися у своїх нових думках, які опосідали її останнім часом?
— Мені стає… ліпше, — вона нервувала, у животі поколювало. — Я подумала, що… що ти заслуговуєш на жінку, якою міг би пишатися, з якою міг би з’явитися на людях, не таку, як я.
Він відмахнувся рукою.
— Що за дурниці! Не треба мені нікого, крім тебе.
Їй хотілось, щоб він не говорив, ніби з обов'язку, його слова видавалися брехнею, мовби сказав так лише тому, що вона очікувала підтвердження.
— Я… я мала на увазі не іншу жінку. Я кажу про себе. Не бійся, що я… встругну якусь дурницю.
Вона намагалася вгадати з виразу його обличчя, що він думає, але він сидів мовчки, дивлячись на неї застиглим поглядом. Напевно, йому зустрічалися вродливі, привабливі жінки — це вона чудово розуміла, — жінки, які, можливо, навіть пропонували йому себе. Невже він байдуже проходив повз них?
— Уявляєш, якби ми могли робити щось разом, щось зовсім звичайне, — скоренько промовила вона. — Подорожувати, обідати в ресторані, ми могли б…
— Це неможливо, — урвав він її.
— Якби я припинила вживати піґулки…
— Ти думаєш, що можна покінчити з піґулками просто так? — він клацнув у повітрі пальцями. — Ти ніколи не впораєшся з цим.
— Я вже дуже давно почуваюся ліпше. Я впевнена, що все буде добре, якщо ти мені допоможеш. А ще я могла б підстригтися, зовсім коротко, пофарбувати волосся, я могла б… — вона втупилася поглядом йому в груди.
Він підвівся, взяв піґулку біля її тарілки.
— Роззяв ротика, — звелів він. — Мені не подобаються оці твої нові думки. Твоє місце тут, біля мене, а не серед інших людей. Хіба не розумієш, що там на тебе чигають небезпеки?
Вона розкрила рота, він поклав піґулку їй на язик, подав склянку з водою, вона ковтнула, запила, відкрила рота, він зазирнув їй у горло, а тоді обхопив її личко долонями й ніжно поцілував у волосся.
— Ми ще встигнемо до мого відходу, — сказав він.
— Не зараз… Будь ласка…
— Ні, зараз… Скажи, що ти мене кохаєш.