— Про що хочеш поговорити? — поцікавився він. — Про нову роботу?
Кайса не дуже добре уявляла собі, з чого почати розмову, а тому відразу перейшла до справи.
— Твій батько був пацієнтом в Кістевіці.
— І тобі цікаво, чому я про це нічого не сказав тобі? — Нільс почувався начеб скуто.
Кайса кивнула.
— А міг би й сказати, що там бував, коли я розповідала про свій переїзд на Вестьой. Ти ж знаєш — я мешкаю поблизу. Або під час нашої останньої зустрічі, коли ми розмовляли про вбивство Аллана. Ти добре знав обох, і його, і Юлію.
Підійшла кельнерка, узяла замовлення.
— Міг, звичайно, — заговорив Нільс коли вона пішла. — Але… — він на мить завагався. — … це не надто приємні спогади. Не люблю про це говорити.
— Можна запитати, на що хворів твій батько?
— Маніакальна депресія, біполярність, як це тепер називають. Він жив з цим діагнозом не один рік, але останніми роками депресивні періоди ставали частішими й тривали довше.
Завжди гострий Нільсовий погляд пом’якшав на згадку про батька.
— Коли він потрапив до Кістевіки?
— У 1999 році.
— Скільки років тобі було тоді?
— Двадцять. Батько лежав у санаторії три роки. Двадцятитрирічним юнаком я залишився сам, як палець. Мати померла в пологах.
— Ти жив в Осло?
— Так, навчався тут і, відколи батька поклали в Кістевіку, мешкав у нашому домі сам.
— Як лікували батька?
— Отож… цікаве запитання, сам ставив його собі безліч разів.
— А то чому?
— Спочатку батькові стало легше — так мені здалося. Він любив гуляти над морем, часто рибалив, ставив неводи й верші на крабів, любив ходити в гори, любив мандрувати пішки. Я вже тішився, що батько скоро зможе повернутися додому.
Нільс розповів, як зрадів, коли приїхав до Кістевіки восени, бо батька перевели Наверх, як це називалося, поклали до однієї з палат біля ординаторської, на другому поверсі. Мав таке враження, що перевід давав привід до оптимізму, бо поверхом вище переселяли тих пацієнтів, які видавалися лікарям особливо цікавими. Під час останніх його провідин з санаторію виписали одну жінку, яка видужала, а перед тим теж кілька тижнів лежала Наверху. Ніхто й повірити не міг би, що таке можливо. Та жінка боялася відкритих місць, завжди ходила попід стінами й ніколи не бувала надворі. То, може, й для батька була надія?
— Однак сталося навпаки. Коли я зайшов до палати, батько мене не помічав, сидів й дивився у вікно, але, здавалося, більше не бачив краєвидів. На голові мав невеличку пов’язку. Мені сказали, що старий впав і вдарився. А в суботу йому стало зовсім зле.
— Від чого він помер?
— Інсульт. Принаймні таке мені повідомили.
— Повідомили? Ти про що?
— Маєш на увазі, чому його не забрали до лікарні? Усе це… було… як би це сказати… трохи дивне.
Нільс відвів погляд. Обличчя застигло в напрузі. Кілька секунд він сидів, замислившись.
— Я часто думав, що, як журналіст, мав би зробити те, що робиш ти: зацікавитися санаторієм, покопатися в історії.
Кельнерка принесла чай, налила, побажала «смачного».
— Розумієш, пополудні того дня щось трапилося. Я часто про це думав… — Нільс перевів подих, помовчав і повів далі.
Стан здоров’я батька різко погіршився в суботу, старий його вже не впізнавав.
— Я почувався найсамотнішою людиною у світі, був наляканий і розгублений. Коли вийшов надвір покурити, зустрівся з Юлією. Вона розуміла мою тривогу, сказала, що мені треба щось для заспокоєння. Завела мене в лікарський кабінет. Сейф мав кодовий замок, але Юлія знала код. Тієї миті, коли вона відчиняла сейф, з коридору почулися голоси.
Вони кинулися у крихітний закуток під похилим дахом. Там була невеличка ніша між високою архівною шафою і стіною, саме така завширшки, щоб сховатися обом, сидячи навпочіпки. Якби хтось зазирнув до кімнати, то міг їх і не помітити. То були Маріанне Вінтер і Ейвінн Бюлль.
— Вони сварилися. Маріанне сказала, що вона абсолютно впевнена, і лікування їй допоможе, а ще сказала щось про вік пацієнтки, мовляв, вік саме такий, як треба. Щось таке…
Бюлль був розгніваний, хоча зазвичай це дуже спокійна і врівноважена людина, розповідав Нільс. Складалося враження, ніби в них розбіжності в поглядах на лікування отієї невідомої пацієнтки. Бюлль кричав, що готовий закрити санаторій, лиш би її зупинити. Він вважав, що пацієнтці погіршало через неї, Маріанне, і даремні її намагання виправити ситуацію. Але Маріанне лише посміялася з нього. Сказала, що ніхто не зуміє її зупинити, у кожному разі, не Бюлль.